СИСТЕМНІСТЬ ЕСТЕТИЧНОГО ВИХОВАННЯ СТАРШОКЛАСНИКІВ У ПРОЦЕСІ ТАНЦЮВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Естетичне виховання є невід’ємною складовою формування особистості й виступає його кінцевою метою. З огляду на це, метою естетичного виховання в сучасних умовах є формування гармонійної особистості з високим культурним потенціалом, розвиненим почуттям прекрасного, тому з-поміж дієвих засобів естетичного виховання (театр, музика, кіно) ефективним є мистецтво танцю, як складова підсистеми цілісного педагогічного процесу. Заняття танцем є підмурівком мети естетичного виховання. Ця мета передбачає розв’язання комплексу взаємопов’язаних між собою завдань, серед яких превалюють основи художньо і духовно розвиненої особистості в умовах безперервного естетичного виховання у сфері танцювальної діяльності. Значущість занять хореографією пояснюється тим, що танок за своєю природою є інтегрованим видом мистецтва, котрий поєднує в собі духовно-культурний та тілесно-культурний компоненти, гармонія яких впливає на різнобічний розвиток.

Теоретики хореографічної педагогіки (Н.Базарова, Д.Базела, Д.Бернадська, Г.Боримська, В.Волчукова, І.Дубник, Е.Конорова, Т.Осадців, Л.Цветкова, Ю.Соколовський, Л.Савчин) вважають, що прилучення дитини до танцювального мистецтва важливе для її духовного розвитку, формує необхідні моральні якості та розкриває творчий потенціал.

Метою статті розкрити значення системності естетичного виховання старшокласників засобами хореографії та бальної хореографії зокрема.

Системність естетичного виховання, використовуючи різноманітні форми роботи із старшокласниками є важливим компонентом процесу танцювальної діяльності. Як систему можна розглядати будь-яку пізнавальну діяльність, а її складовими будуть сам суб’єкт пізнання (особистість), процес пізнання, продукт пізнання, мета пізнання, умови, в яких вона перебігає тощо. У свою чергу складові системи – підсистеми – можна розглядати як самостійні системи [2, с.305].

Системність специфіки занять з дитячим танцювальним колективом полягає, насамперед, в невеликій кількості годин. Тому для повноцінного й гармонійного танцювального розвитку учасників необхідно засвоїти не лише певні рухи і форми бальної хореографії, а й складові естетичної комунікації, що у комплексі системи складає виховний процес. Якщо у фаховому навчанні (училище) наявні окремі уроки, на яких вивчають класичний, народний, історико-побутовий танці, відведено години на репетиції і постановчу роботу, то в умовах позашкільної роботи з дитячим хореографічним колективом цей комплекс доводиться вивчати на кількох заняттях. Тому логіка занять, його цілісність і системність, поєднання практичних занять та репетицій з постановчою роботою, короткими діалогами про танцювальне мистецтво цілком залежать від творчого підходу й досвіду керівника. Аби не позбутися орієнтиру у цьому непростому процесі, керівникові доцільно виходити з необхідності:

— танцювального і естетичного виховання старшокласників із врахуванням їх вікових можливостей, потреб та інтересів;

— усвідомлення мети й завдань роботи танцювального колективу, зв’язку уроку з репертуарною політикою (упровадження вивчених рухів у художню танцювальну образність).

Досвід нашої роботи та керівників танцювальних колективів свідчать, що короткі дискусії про мистецтво бального танцю і бесіди про його історію заохочують працездатність школярів, розвивають інтерес до мистецтва бальної хореографії, спрямовують зацікавлення та допитливість старшокласників у потік самостійної роботи (збирання інформації й матеріалів про бальний танець, перегляд танцювально-пізнавальних передач по телебаченню і т.д.). Принцип системності має здатність реалізуватися на провідних етапах естетичного виховання та розвитку умінь, знань, навичок. Так, на першому (основному) етапі хореограф-педагог ставить перед собою завдання сформувати в учасників основи грамотності, яка конкретно виражається у правильній поставі корпусу, ніг, рук, голови, у дотриманні танцюва­льної осанки в рухах, близьких практиці старшокласників – крок, біг, стрибок. Одночасно ставиться завдання ознайомити учнів з провідними музичними трендами, елементами музичного відтворення пластики бального танцю, співвідношенням рухів з ритмом, мелодією й характером музики. Учасники повинні практикуватися і в створенні певних танцювальних образів, що в подальшому розвиває узагальнене поняття м’якості, легкості, гордовитості та ін. На певному етапі занять хореограф-педагог знайомить старшокласників з вітчизняною національною музикою та її зв’язком із бальним танцем у межах опрацьованого репертуару.

В 50-60-тих роках ХХ століття були спроби включити танець в загальноосвітню систему. Чимало авторів (Т. Громов, Є. Конорова, О. Кузнєцов, В.Окунєва, В. Свєтинська) опрацювали програми по хореографії та видали методичні посібники. Проте їх намагання не дали позитивних результатів.

По-перше, відбулося роз’єднання науки та мистецтва, завдання навчання стали відокремлюватися від виховного компонента, поділивши сферу впливу на обов’язкове, стандартне навчання і допоміжне, культурно-освітнє.

По-друге, в загальноосвітню школу були перенесені принципи і прийоми професійного хореографічного мистецтва, що виявилося малоефективним в роботі із школярами.

По-третє, в авторських концепціях естетичного виховання (В.Бутенко, М.Каган, Є.Крупник, З.Морозова, С.Раппопорт), в яких чітко простежувалася концепція сукупності різноманітних видів художньої діяльності (музика, література, театр), не враховувалися можливості танцювального мистецтва у формуванні естетичної культури школярів.

Так, Б.Неменський у своїх дослідженнях акцентував увагу на необхідності комплексного підходу в естетичному вихованні школярів: цілісність та єдність усіх форм естетичної дії і освіти в школі. Автор підкреслював, що взаємодія мистецтв (література, музика, театр, образотворче) можуть бути основою для створення усього різноманітного спектру проблем. Відтак, лише за умови використання цих видів мистецтв можливий естетичний розвиток особистості. Слід зазначити, що в даній концепції не згадується танець і, відповідно, його виховні можливості не розкриваються [3].

Із вищезазначеного можна зробити висновок, що танцювальне мистецтво донедавнього не було застосоване в шкільній практиці. Проте, поширення набула сфера позашкільної хореографічної діяльності: танцювальні гуртки, студії, ансамблі. Здебільшого, самодіяльні танцювальні колективи зорієнтовані на підготовку танцівників для участі в концертній діяльності, формування відповідного репертуару. Основне завдання танцювальних колективів полягає у формуванні естетичної культури школярів. Сучасні педагоги-хореографи враховують вікові особливості школярів та їх психофізичну специфіку. Особливо це стосується спортивно-бального танцю, оскільки це не лише жанр танцювального мистецтва, а й самостійний вид спорту.

У науковому дослідженні Л.Богомолової превалює думка, що в танцювальних колективах, студіях, ансамблях спортивно-бального танцю особливо яскраво виражені риси змагання, бажання досягнути найкращого результату за будь-яку ціну, що витісняє сам процес формування естетичної культури школярів [1].

Авторська концепція щодо означеного питання полягає у пропозиції щодо упровадження дисципліни «хореографія» в навчально-виховний процес загальноосвітніх закладів освіти. Тобто, естетичне виховання передбачає виокремлення бального танцю у площині не лише відповідної стилістики та набуття знань і умінь. Обрання саме бального танцю не є випадковим. Це можна обґрунтувати на прикладі історико-мистецького чинника. З 80-их років ХХ століття було зняте «вето» з бального танцю – він був визнаний в країні і в процесі розвитку став одним із популярних і затребуваних спрямувань танцювального мистецтва. Тому у педагогів та хореографів з’явилася нагода усестороннього дослідження бального танцю і його впровадження у практику засобів естетичного виховання. Позаяк, бальний танець, у порівнянні з іншими жанрами хореографічного мистецтва, доступніший в освоєнні та вивченні. До прикладу, в класичному танці від виконавця вимагається цілком відмінна технічна підготовка (вправи біля станка, на середині зали), певні антропометричні дані і фізичні якості (зріст, вага, виворітність ніг, осанка, стрибучість). Мова класичного танцю для школяра дещо незрозуміла і важка у виконанні.

Недостатню увагу старшокласників привертає і народно-сценічний танець. Хоча саме цей жанр розвиває обґрунтовані емоційні почуття, ознайомлює з культурою різних народів, проте не враховує сучасних змін в танцювальних зацікавленнях школярів. Перевагу надають спортивно-бальному танцю завдяки його «зрозумілості». Простота бального танцю сприяє естетичному вихованню старшокласників та включенню його, танцю, в простір естетичної діяльності. З огляду на це, пластика бального танцю емоційно насичена, що уможливлює танцівникам продемонструвати у русі широкий діапазон почуттів: радість, любов, ніжність, ревнивість. Це сприяє формуванню емоційно-почуттєвої сфери, естетичного смаку, краси рухів і жестів. А ще, бальний танець демократичний і доступний у освоєнні учасниками будь-якої вікової категорії. На відміну від інших танцювальних жанрів, уміння і навички танцювання можуть реалізовуватися школярами не лише під час конкурсів, концертів, фестивалів, але і у повсякденні. Тобто молодіжні вечірки, дискотеки та інші форми розваги є однією із засобів формування естетичної вихованості старшокласників.

Застосування бального танцю як засобу естетичної вихованості старшокласників має особливо важливе значення, оскільки має здатність формувати образне сприйняття, естетичний смак, сприяти до самостійної естетичної діяльності та підвищення рівня культури міжособистісних стосунків. Звісно, систематичні заняття бальним танцем старшокласниками уможливлять максимально вагомі чинники в естетичному вихованні.

Виконання латиноамериканських танців, враховуючи вікові особливості, сприяють образному осмисленню вільної композиції, де рухи і фігури не мають визначеної фіксації та послідовного, чіткого виконання у порівнянні з бальним танцем. Тому теоретичне і практичне засвоєння «латини» формує розвиток ініціативи, творчого підходу, самостійності в естетичному розвитку [4].

Танцювання латиноамериканської програми здатне формувати почуття міри і естетичного смаку. Специфіка цих танців у надзвичайно синкопованому рухові та виразно активної амплітуди стегон. При цьому важливо, щоб елегантний рух стегон не перетворювався у вульгаризоване вихляння.

Відтак, освоєння латиноамериканської програми виховує здатність самостійного судження на основі естетичних поглядів. Провідним методичним елементом цієї групи танців є ритм, а основою виразності – ритмопластика рухів. Ритмічний рисунок латиноамериканської програми надзвичайно розмаїтий та оригінальний. Це дає можливість танцівникам через чіткість рухів, жестів, міміки, окреслити широкий діапазон почуттів, емоцій, настрою в «Румбі» — чуттєвість, ніжність, сум; в «Ча-ча-ча» — радість, кокетливість; в «Самбі» — експресію; в «Джайві» — безтурботність, втіху.

Таким чином, заняття латиноамериканськими танцями впливають на ступінь розвитку естетичних почуттів і емоцій, естетичного смаку, естетичних знань і естетичної діяльності.

Уся танцювальна культура передбачає музичне оформлення. Так, музика є провідним елементом танців європейського походження, саме вона керує танцювальними рухами, визначає їх характер та виразність. Наприклад, романтику, м’якість, таємничість передаються широкими і плавними рухами «Повільного вальсу». Основою характеру європейських танців є взаємовідношення танцюючої пари, їх виразні рухи, жести, міміка. Легкість та динаміка танцю «Швидкий Фокстрот» побудований на невисоких стрибках та схрещуванні ніг. Малюнок цього танцю може бути представлений як утаємничена гра танцюючих, де вони чередують енергійні кроки і повороти з раптовими зупинками, паузами, під час яких танцівники розхитуються в ритм музики [4].                 Ця особливість європейських танців сприяє розвитку у старшокласників артистичних здібностей – компоненту, що визначає рівень виконавської танцювальної майстерності. Тому парне виконання є однією із здатностей бального танцю в естетичному вихованні старшокласників.

Опрацьовуючи зміст матеріалу для реалізації авторської програми ми керувалися принципами гуманізму, природовідповідності, емоційного насичення, симпатії.

Заняття бальним танцем передбачають естетичне оформлення не лише приміщення, в якому відбуваються заняття, але і зовнішній вигляд танцівників. Неохайність у вбранні зводять нанівець усі зусилля по естетичному оформленню занять. Тому вихованці приходять на заняття в спеціальному танцювальному взутті і одязі, що призначені для цих занять. Окрім того, окрема форма для занять має дисциплінуюче значення. Наприклад, хлопчики у світлих сорочках, краватках та відпрасованих брюках не сядуть навпочіпки чи на підлогу, що є звичною поведінкою для старшокласників.

Отже, спільна танцювальна діяльність сприяє формуванню умінь взаємодіяти і взаємовпливати; зміні відносин між партнерами по танцю, росту комунікативної компетентності, оптимізації міжособистісних стосунків, що підвищує рівень культурного розвитку вихованців взагалі і одного із основних компонентів естетичної вихованості – художньо-естетичної діяльності.

СУПРОВІД РЕФОРМ: ВИКЛИКИ ДЛЯ СТРАТЕГІЧНИХ КОМУНІКАЦІЙ

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими та практичними завданнями.

Розвиток суспільства можна охарактеризувати як поєднання еволюційних та революційних трансформацій. Перші не становлять особливих викликів для публічного управління, але й не забезпечують швидких результатів. Другі (пропонуємо тут їх розуміти як реформи), можуть бути суттєвим чинником соціально-економічних змін, але часто не мають належного сприйняття в частині громадського сектору і політикуму.

Відтак перед державою постає проблема реалізації програм реформування. Без підтримки суспільства ефект реформ буде мінімальний, а здобути цю підтримку можна застосовуючи стратегічні комунікації у поєднанні із сучасними інформаційно-комунікаційними технологіями.

Аналіз останніх публікацій за проблематикою та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми.

Роль стратегічних комунікацій (скорочено – стратком) у реалізації реформ випливає із їх спрямованості на досягнення цілей національного рівня. Хоча загальновизнаної дефініції страткома не вироблено, проте цілком доречно взяти за основу думку американського дослідника Крістофера Пола (Christopher Paul) із REND Corporation. Він пропонує вважати стратегічними комунікаціями узгоджені дії, повідомлення, образи та інші форми участі для інформування, впливу з метою переконання цільової аудиторії на підтримку національних цілей [1]. Зауважимо, що сприймати названі комунікативні впливи варто з урахуванням реалій інформаційного суспільства. Тобто реалізовуватися згадані «дії, повідомлення, образи та інші форми участі» можуть у електронному форматі.

Серед наукових розвідок на тему страткому помітні роботи П. Корніша (Paul Cornish), Дж. Ліндлі-Френч, (Julian Lindley-French), К.Йорк (Claire Yorke) [2], Т. Макфіла (Tatham MPhil) [3], де зокрема аналізуються їх основні складові: інформаційні та психологічні операції, громадські та військові зв’язки з громадськістю, публічна дипломатія. В.Дарлі (William M.Darley) [4] у своїй публікації робить огляд можливостей страткому для міжнародної політики з позицій національної безпеки.

Українські дослідження засвідчені книгою Г.Почепцова, [5], словником Т. Попової та В.Ліпкана [6], статтями А.Баровської [7], О. Кушнір [8], С.Соловйова [9]. У посібнику Д.Коника [10] увага зосереджується на іншій позиції, згідно з якою стратегічні комунікації фактично ототожнюються із PR, діяльністю прес-служб, виробленням комунікативних стратегій. Подібні погляди дають уявлення про стратегічні комунікації у певному відриві від національних цілей. А досягнення останніх, на нашу думку, є однією із визначальних характеристик страткому.

Досліджень ролі страткому в реалізації реформ українське наукове поле не пропонує. Мета статті – виявлення викликів для стратегічних комунікацій у процесі супроводу реформ в умовах розвитку е-урядування.

Виклад основних результатів та їх обґрунтування.

Реформування в загальному розумінні спрямоване на досягнення позитивних змін у суспільстві. Тобто це ціль національного рівня, на досягнення якої спрямовані стратегічні комунікації. Належного розвитку в Україні вони ще не дістали, проте позитивні зрушення на нормативно-правовому та інституційному рівнях уже помітні, наприклад, підписано Дорожню карту Програми партнерства зі стратегічних комунікацій між Україною та НАТО [11]. Прийнято нову редакцію Воєнної доктрини України, затверджену Указом Президента України від 24 вересня 2015 р. У Доктрині закріплено визначення стратегічних комунікацій відповідно до стандартів НАТО.

Відбувається процес формування структурних підрозділів зі стратегічних комунікацій у міністерствах. У 7 із 16 міністерств, згідно із відповідями на інформаційні запити автора цих рядків, такі підрозділи або посадові особи вже діють.

Таким чином, передумови застосування стратегічних комунікацій у публічному управлінні окреслені. Стратком у даному разі можна трактувати як узгоджені дії у сфері державних комунікацій для впливу на сприйняття реформ (що відповідає цілям національного рівня). Причому державні комунікації здійснюються значною мірою на е-платформах: порталах, сайтах органів публічної влади, сторінках публічних управлінців у соцмережах, а також у формі е-петицій та е-звернень громадян, відкритих даних тощо. Охарактеризувати місце і значення стратегічних комунікацій у процесі впровадження і реалізації реформ можна наступними тезами.

  1. Реформування – це процес із відкладеним результатом. Ефект від реформ настає в майбутньому, а починати їх необхідно в теперішньому часі. Стратегічні комунікації відштовхуються від характеристик планованого ефекту, що дає можливість визначити точку їх початку.
  2. Для досягнення позитивних результатів у здійсненні змін часто слід подолати виклики у вигляді негативного образу реформ. Стратегічні комунікації продукують наративи, які обумовлюють важливість змін, формують відповідні очікування цільової аудиторії, зменшують міру ентропії щодо планованих і впроваджуваних трансформацій.
  3. Стратегічні комунікації сприяють здійсненню реформ з урахуванням інтересів окремих цільових груп, коли громадяни вбачають насамперед переваги для себе (актуалізуючи необхідність позитивних змін на нижчих рівнях, а не оперуючи поняттями суспільної вигоди).
  4. Сприйняття реформ суспільством залежить також від узгодженості дій органів публічної влади між усіма рівнями у фізичному, віртуальному та інформаційному просторах. Стратком формує відповідну «політику одного голосу».
  5. Стратегічні комунікації доповнюють палітру інструментів електронного урядування (формування питань для е-опитувань, складання рейтингів, оцінювання ходу реформ та ін.).

Між стратегічними комунікаціями та е-урядуванням виявляється доволі чіткий взаємозв’язок – спрямованість на організацію взаємодії влади, громадян і бізнесу, підвищення ефективності роботи державного механізму для досягнення суспільного розвитку.

У цих процесах е-урядування забезпечує щонайперше здійснення технологічних і організаційних етапів, а стратегічні комунікації – позиціонування і доставку смислів.

На шляху здійснення реформ можуть стояти бар’єри, серед яких зарубіжні дослідники називають наступні: слабка політична підтримка; нездатність коаліцій прихильників реформ подолати опір опонентів; протистояння публічних службовців середньої ланки; несприйняття змін громадською думкою, що інколи приводить навіть до протестів. [12]

За результатами опитування українських громадян у липні 2016 р. в успіх реформ вірять 5%, вірять із сумнівами – 24%, не вірять, хоча сподівання залишаються – 37%, а не вірять зовсім – 28%.

Бар’єрами на шляху впровадження реформ громадяни вважають олігархів – 55% та управлінців – 51%. На думку 38% громадян перешкодою на шляху реформування є уряд, а 36% вважають такою перешкодою президента.

У той же час найбільшими рушіями реформ вважають президента – 28%, уряд – 25%. Рушіями вважають також саме населення, громадські організації та активістів, а також західні країни – всі названі мають близькі показники, середнє значення якого — 21% [13].

Таким чином, в успіх реформ не вірять 65% громадян. Це також може виражати ставлення до політики влади щодо трансформаційних процесів у суспільстві, оскільки серед опитаних більше тих, хто вважає вищі інституції не рушіями змін, а завадами на шляху їх реалізації.

Виклики для стратегічних комунікацій очевидні. Громадяни повинні знати більше успішних прикладів реформ (і переконуватися в їх ефективності). Від органів публічної влади повинні надходити наративи, в основі яких – характеристики нових корисних для громадян реалій як очікуваний результат певної реформи, демонстрація необхідності змін, спонукання до залучення у їх реалізації.

Загалом завдання щодо подолання викликів можна охарактеризувати так:

— розробка інструментарію, здатного сприяти руху реформ і викликати довіру до реформ громадського сектора (історії успіху);

— формування зацікавленості реформами нейтральної частини цільової аудиторії;

— розкриття позитивного внеску державної влади у здійсненні реформ.

— відкрите обговорення непланованих наслідків (невдач) реформ і ходу виправлень недоліків.

Інструментарій стратегічних комунікацій цілком забезпечує здійснення цих завдань, і обумовленим при цьому вбачається використання технологій е-урядування. Доказом можливостей такого електронного супроводу реформ слугують е-ресурси із доволі різнобічним функціоналом щодо реформування.

Обговорення необхідності реформ. Майданчиками для обговорення можуть стати е-форуми, створені на сайтах органів публічної влади, громадських організацій, сторінки в соцмережах. Це дієвий інструмент е-демократії, який дозволяє громадянам: дізнатися про спрямованість реформ, заплановані результати, строки, види участі стейкхолдерів, виклики, пов’язані з пропонованими змінами тощо. До характеристик е-форумів віднесемо: масштаби обговорення (кількість залучених); швидкість обміну інформацією учасниками; оперативність при відгуку на актуальні події; можливість надання посилань на корисні ресурси; порівняння думок усіх учасників обговорення для вироблення своєї позиції; долучення до тем, які не були в центрі уваги, але можуть стати важливими.

Серед прикладів застосування цього інструменту наведемо сайт «Децентралізація влади» (decentralization.gov.ua). Цей ресурс присвячений висвітленню досвіду проведенню реформи децентралізації, має сторінку «Форум для об’єднаних територіальних громад» і розділ «Про реформу», де організовано е-обговорення.

Моніторинг здійснення реформ. Відстеження ходу реформ може відбуватися у двох основних площинах, які умовно можемо окреслити як громадська та державна.

Перша площина передбачає увагу з боку громадян і вимагає наявності такого електронного інструментарію, який був би зручним і зрозумілим для користування широкою аудиторією. Ці інструменти повинні, наприклад, візуалізувати дані (інфографіка, діаграми, таблиці), містити підказки для користувача. До цієї категорії відносяться ресурси, приклади яких наводяться нижче.

Індекси. iMoРe (Індекс Моніторингу Реформ)Реформометр.

Рейтинги. Doing Business  (Вимірювання регулювання підприємницької діяльності) – проект Світового банку, за яким можна відстежувати рух реформ у галузі підприємництва.

Е-опитування. Ratingpro.org — інформаційно-аналітичний центр, серед цілей якого заявлено моніторинг і дослідження суспільних відносин, соціальних, економічних та політичних процесів. Проектний офіс Національної ради реформ (reforms.in.ua) публікує е-опитування, яке на його замовлення здійснює дослідницька компанія TNS.

Набори відкритих даних. Data.gov.ua – ресурс, який дає можливість самому громадянину робити висновки про соціально-економічні явища завдяки доступному формату розміщення інформації про діяльність органів влади.

Друга площина передбачає погляд власне фахівців, управлінців, політичних діячів, відповідальних за здійснення реформ і може містити в собі звіти, матеріали нарад, політичні пропозиції, аналітичні записки тощо. В даному разі важливим є не форма відображення даних, а використання інформаційних технологій для підготовки документів: обробки інформації, виявлення тенденцій, побудови моделей розвитку. Прикладом може слугувати сайт національної Ради реформ (reforms.in.ua), де функціонує розділ «Моніторинг прогресу реформ».

Рішення у цій площині приймаються на рівні органів публічної влади. В той же час участь інших зацікавлених сторін повинна враховуватися завдяки громадським обговоренням, прямим лініям, а також участі представників держави у е-форумах. Висловлення позиції громадяни можливе також через е-консультації, е-петиції, е-звернення, сторінки в соціальних мережах..

Експертне оцінювання. Опираючись на можливості е-інструментарію (наприклад, збір, обробка, представлення даних) експерт обґрунтовано подає своє бачення трансформаційних процесів. Нижче наводяться приклади таких ресурсів.

Реанімаційний пакет реформ(rpr.org.ua). Ця структура позиціонує себе як координаційний центр для 68 неурядових організацій та 23 експертних груп, котрі розробляють, просувають і контролюють реалізацію реформ.

Національна команда експертів з реформування вищої освіти — HERE (Higher Education Reform Experts) (erasmusplus.org.ua) – ініціатива Європейської Комісії, спрямована на підтримку модернізації систем вищої освіти у країнах-партнерах програми Еразмус+.

Стратегічна дорадча група з питань реформування системи охорони здоров’я в Україні (healthsag.org.ua), створена наказом Міністра охорони здоров’я України.

Проект «Підтримка реформ у сфері юстиції в Україні» — (justicereformukraine.eu/uk). Впроваджується за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Проектний офіс реформ Міністерства оборони України (defense-reforms.in.ua) — консультаційно-дорадчий орган, створений наказом Міністра оборони України.

Висновки та перспективи подальших досліджень.

Відштовхуючись від наведених вище результатів опитування, і з урахуванням можливостей інструментарію е-урядування, можна охарактеризувати завдання стратегічних комунікацій як комунікативний вплив на громадян, які висловлюють недовіру реформам, з метою змінити свою думку, а також позиціонування вищих інституцій влади як рушіїв реформ. Ймовірно, на практиці це означатиме здійснення комплексу заходів у таких напрямах:

— виявлення причин недовіри до реформ і робота над їх усуненням;

— підвищення обізнаності про успішні зміни;

— поширення наративу, що позитивні зміни – результат діяльності влади.

До викликів, які стоять перед владою щодо здійснення реформ, відносяться подолання негативного сприйняття реформ значною частиною суспільства; формування сприятливого політичного контексту; необхідність організації стратегічних комунікацій на платформі е-урядування. Останнє випливає із очевидності реалій інформаційного суспільства, коли інформаційно-комунікаційні технології визначають швидкість і якість взаємодії у публічному управлінні.

РАЗВИТИЕ УРОВНЯ ВНИМАТЕЛЬНОСТИ В РАМКАХ КОГНИТИВНОЙ РЕАБИЛИТАЦИИ С ПОМОЩЬЮ КОМПЬЮТЕРА

Постановка проблемы.

В настоящее время, в связи с увеличивающимся числом пожилых людей, мы замечаем и рост числа кровоизлияний в мозг. Также снижается возрастная граница возникновения инсультов и возрастает необратимость и тяжесть травм ЦНС в связи с развитием острой угрозы жизни, а выжившие пациенты остаются с тяжелыми последствиями. Эти факторы оказывают значительное влияние на состояние здоровья индивидуумов и качество их жизни.

К осложнениям, которые сопровождают кровоизлияния в мозг и травмы мозга и имеют влияние на качество жизни, относятся – ограничение подвижности, нарушения ментальной функции, а также нарушения речевых и коммуникативных функций [9, с.32]. К специфическим проблемам также относятся нарушения чувствительности, усталость, нарушения сна, глотания, эпилепсия и гормональные нарушения. Кроме этих нарушений у индивидуумов могут быть психические расстройства и другие изменения. В основном это — нарушение когнитивных функций, эмоциональная заторможенность и проблемы поведения [ 8, с.36]. Под когнитивными функциями мы имеем в виду прежде всего процессы, проходящие в мозге, начиная от восприятия информации, внимания, способности к концентрации, до сохранения и поиска информации в памяти, ее обработки с помощью мышления и воображения до принятия решения и планирования [2, с.27].

Полученные повреждения ЦНС, в основе своей, регулярно сопровождаются нарушениями когнитивных функций. В большинстве случаев речь идет об ухудшении функций запоминания и памяти, ее объема, замедляется процесс концентрации и устойчивости. У индивидуумов снижается интеллект и мышление. Их словарный запас бедный и менее гибкий. Это увеличивает их страх неуспешности, который понижает уверенность в себе, а недостаточная уверенность в себе потом приводит к неоправданной пассивности, которая углубляет исходные проблемы. Этот заколдованный круг необходимо прервать в самом слабом звене — области пассивности. Индивидуум может начать понимать, что многие вещи он может сделать, а многим вещам может научиться снова. Активность увеличивает словарный запас, способность запоминать и общий объем памяти. Из-за того, что индивидуум видит успех в своем старании, повышается его уверенность в себе, а большая уверенность в себе увеличивает его спонтанную активность. [5, с.11].

Реабилитация когнитивных функций и работа с эмоциями являются важной частью процесса выздоровления и улучшения качества жизни людей с повреждениями мозга. Важнейшей характеристикой когнитивных функций является внимание, нарушения которого не обязательно должны быть видимыми, а могут проявляться в форме колебаний внимания. По результатам стабильности можно определить, когда за ухудшением результата стоит внимание, а когда нет. Если результат ухудшен равномерно, значит ухудшены памятевые способности. Если результаты неравномерны, значит, речь идет о дефиците внимания. Что касается восстановления отдельных когнитивных функций – лучше всего можно оказать влияние как раз на внимание. [10, с.125].

Внимание можно воспринимать, как динамическую, регулирующую, контролирующую и координирующую функцию, характеризующуюся избирательностью и направленностью психической деятельности человека. [6, с.82]. Речь идет о способности воспринимать определенную информацию для последующей подробной обработки и игнорировать другую информацию [1, с.175]. При полученных повреждениях мозга могут быть нарушены, как общие функции – внимание и концентрация, так и объем памяти. Нарушение внимания потом через достаточно длительное время проявляется неспособностью концентрации к определенному действию или активности. [12, с.62]. На внимание и его направленность оказывает влияние не только выбор того, что мы видим, но и редукция информации в сенсорной памяти. В этом случае подразумевается и влияние предыдущего опыта на направленность внимания и восприятие стимулов. Врачи в этом случае занимаются деятельностью ретикулярной формации, которая до определенной меры обеспечит сосредоточенность, а этим и функцию внимания и восприятие информации в сенсорной памяти [11, с.24]. Улучшение внимания и концентрации, способности переключаться с одного стимула на другой, которая сильно зависит от приспосабливаемости к бесконечно изменяющимся условиям окружающего мира, является главной целью реабилитации. Улучшение концентрации и внимания позволяет перейти к активным формам терапии и развивать весь спектр реабилитационной стратегии. [7, с.96].

Когнитивая реабилитация часто воспринимается как форма тяжелой нагрузки, которая пациентов демотивирует и отпугивает. Основой позитивно направленной терапии является ее интересность и облегченность тренировки когнитивных функций в форме игры или форме состязания. Итогом терапии является оценка эффективности терапии пациента, которая зависит от глубины его погружения в лечебный процесс , повышения его самооценки и меняющихся стереотипов поведения. [5, с.20]. На практике хорошо себя показало использование компьютера и виртуальной реальности, которые стали нераздельной частью когнитивной реабилитации. Хороший эффект достигается за счет скорости стимуляций — заданий при их многократном повторении, их разнообразии и, прежде всего, легкое запоминание и отображение информации о результатах каждого этапа терапии, которые дают возможность результаты сравнить, проанализировать и наблюдать за их изменением.

Нами используется компьютерная программа CogniPlus австрийской кампании Schuhfried — один из самых современных и качественных инструментов когнитивной реабилитации. Она имеет графическое изображение тренировочных модулей и сценариев, 14 тренировочных программ, которые работают с мультимедийными 3D технологиями, обеспечивая тренировки множества разновидностей внимания, рабочей памяти и оптико-пространственной координации. Отдельные модули CogniPlus используют , т.н. реалистические сценарии, которые облегчают пользователям интеграцию достигнутого прогресса в обычную жизнь. Тренировочные программы с использованием компьютера проходят под профессиональным руководством и для них не требуются компьютерные навыки [3]. Тренировочные программы CogniPlus можно разделить на функциональные и компенсаторные, и используются они , в первую очередь, на этапе последующего амбулаторного лечения. Терапия показана в случае, когда сохранились резидуальные функции – с целью их обновления. Базальные дефициты — например, настороженность, считаются приоритетными, а более сложные программы – например экзекутивные функции используются только в случае, когда улучшатся базальные функции. В случае, когда невозможно ожидать дальнейшего прогресса на основе тренировки функции, можно использовать компенсаторные программы с целью компенсации поврежденной функции с использованием функции, которая не была нарушена [4].

Многие пациенты с повреждениями мозга не держат преморбидный уровень рабочего режима или образования, у них есть проблемы в области концентрации и памяти, они теряют хобби и интересы, которые были важны для них раньше в свободное время, и обычно не чувствуют удовлетворения жизнью. Эти индивидуумы в результате болезни или травмы мозга имеют ограничения , оказывающие влияние на их мотивацию, психомоторную реакцию, опыт, эмоции и поведение, которые ежедневно значительно ухудшают состояние этих функций. Именно когнитивная реаблитация с использованием компьютера является одним из эффективных методов, который дает людям, ограниченным в своей психосоциальной деятельности , возможность возвращения в общество.

Цель исследования

Целью этой работы было сравнение изменения уровня восстановления когнитивной функции внимания, исходя из количества пройденных курсов лечения, у группы индивидуумов с кровоизлиянием в мозг и травмами ЦНС с помощью программы CogniPlus и тренировочного модуля Alert.

 

Материалы и методы.

Характеристика научного исследования.

В научном исследовании были задействованы пациенты, которые прошли курс лечения в Санатории Климковице в 2014-2016 годах. Группу исследуемых составляли индивидуумы, которые получили когнитивную реабилитацию по программе Cogni plus – тренировочный модуль Alert с диагнозом «кровоизлияние в мозг» и травмы ЦНС различной этиологии. Они были разделены на три группы, по количеству полученных лечебных процедур в программе — 5, 10, 15 процедур. В каждую группу было выбрано 10 пациентов с диагнозом «кровоизлияние в мозг» и 10 пациентов с диагнозом «травма ЦНС». Из исследования были исключены участники младше 18 лет и те пациенты, которые получили меньше, чем 5 и больше, чем 15 процедур в тренировочном модуле Alert программы CogniPlus. Окончательная группа состояла из 60 исследуемых – 38 мужчин и 22 женщины. С диагнозом «кровозлияние в мозг» и количества 5 процедур группа состояла из 8 мужчин и 2 женщин; у 10 процедур это были 4 мужчины и 6 женщин; у 15 процедур это были 6 мужчин и 4 женщины. С диагнозом «травма ЦНС» в группе, получившей 5 процедур, было 7 мужчин и 3 женщины, у 10 процедур было 5 мужчин и 5 женщин, у 15 процедур 8 мужчин и 2 женщины. Объекты исследования были в возрасте 18-84 лет, год рождения 1932–1998. С диагнозом «травма ЦНС» старшему участнику был 61 год, младшему 18 лет. С диагнозом «инсульт» старшему участнику было 84 года, младшему 39 лет, средний возраст был 59,4 лет.

Методы сбора и анализа данных.

Все пациенты, задействованные в исследовании, регулярно 3-5 раз в неделю по 30 минут получали 5, 10 или 15 лечебных курсов в тренировочном модуле Alert компьютерной программы CogniPlus. Этот модуль измеряет недостаточность в области внимания (сосредоточенность и концентрация), т.е. способность на какое-то время повысить и удержать повышенную интенсивность внимания и очень похож на компьютерную игру. Тренировочные программы управляются с помощью реагирующей панели Schuhfried, которая подходит и пациентам с ограниченными двигательными возможностями ВКК.

Задачей участников является вживание в роль водителя мотоцикла, наблюдение на экране за частью дороги перед собой, избегание препятствий и нажатие реакционной клавиши в момент, когда они заметят препятствие. Если исследуемый заметит препятствие вовремя, мотоцикл замедлит движение, избежит препятствия и индивидуум может продолжать движение. Если реакция замедлена, прозвучит громкое предупреждение, и на экране появится желтый восклицательный знак – чтобы водитель остановился. Тренировочный пакет состоит из 18 уровней, которые отличаются требуемой скоростью реакции. Выбранный тренировочный модуль Alert начинается на самом простом уровне. Во время тренировок нужно приспосабливаться к уровню и способностям пациента. Если пациент выполняет критерии тренировки – уровень усложняется и наоборот. Если участник тренировки достиг определенного уровня, на следующем занятии он может продолжать на той степени нагрузки, которой достиг. С возрастающей сложностью возрастают требования к удержанию внимания участника исследования.

Анализировалась каждая процедура. Пациенты работали 5-10 минут в тренировочном модуле Alert, потом были выбраны дополнительно еще 1-2 модуля, чтобы была подкреплена мотивация пациента. Благодаря софтверовой системе CogniPlus, которая автоматически регистрировала каждый ответ участника эксперимента, а эти ответы были классифицированы с точки зрения различных параметров – например, уровня сложности, длительности реакции, количеству ответов относительно временного отрезка и т.д. – были получены нужные данные. Эти данные мы проанализировали после окончания лечения каждого участника эксперимента. Для определения результатов исследования данные были статистически обработаны с выведением среднеарифметического числа и коррекционного коэффициента Pearson.

Вопросы исследования и гипотезы

В соответствии с темой были поставлены следующие вопросы:

  1. Каким будет средний достигнутый уровень в конце первого измерения у индивидуумов с инсультом и индивидуумов с травмами ЦНС?

Гипотеза 1: средний достигнутый уровень в конце первого измерения будет 6 уровнем из 18 возможных, а результаты будут подобными у пациентов с обоими диагнозами.

  1. Будет зафиксирован у пациентов с инсультом послений измеренный и достигнутый уровень в среднем выше, чем у у пациентов с травмами ЦНС после 5, 10, 15 процедур?

Гипотеза 2: последний измеренный и достигнутый уровень будет в среднем выше у пациентов с инсультом , чем у пациентов с травмами ЦНС после 10 и 15 процедур, результаты после 5 процедур будут подобными у обоих диагнозов.

  1. Какой будет средняя мера улучшения, достигнутая после 5, 10, 15 процедур у пациентов с обоими диагнозами?

Гипотеза 3: приблизительная достигнутая мера улучшения будет после 5 процедур одинаковой у пациентов обоих диагнозов – улучшится на 4 уровня. Пациенты с инсультом после 10 процедур улучшат свои показатели примерно на 8 уровней, а после 15 процедур примерно на 10 уровней. Пациенты с травмами ЦНС улучшат свои показатели после 10 процедур на 6 уровней, и после 15 процедур на 8 уровней.

  1. На сколько милисекунд в среднем снизится среднее время реакции после 5, 10 a 15 процедур в сравнении пациентов с обоими диагнозами?

Гипотеза 4: среднее время реакции после 5 процедур снизится примерно на 100 милисекунд у пациентов с обоими диагнозами. После 10 процедур это же время снизится примерно на 300 милисекунд у пациентов с диагнозом «инсульт» и на 200 милисекунд с диагнозом «травма ЦНС». После 15 процедур произойдет снижение среднего времени реакции примерно на 400 милисекунд у пациентов с инсультом, и 300 милисекунд у пациентов с травмами ЦНС.

  1. Каким является соотношение между достигнутым уровнем тренировочного модуля Alert, развитием среднего времени реакции и количеством реакций за определенное время после 5,10 и 15 процедур в сравнении групп пациентов с обоими диагнозами?

Гипотеза 5: с повышением уровня тренировочного модуля Alert будет уменьшаться время реакции , а также будет снижаться количество реакций за определенное время после 5 и 10 процедур у пациентов обоих диагнозов. После 15 процедур количество реакций за определенное время повысится у пациентов обоих групп.

 

Обсуждение полученных данных.

При поиске ответа на первый вопрос: «каким будет приблизительный уровень в конце 1 измерения параметров у пациентов с инсультом и у пациентов с травмами ЦНС?», мы отталкивались от результатов 1 измерения у всех участников с диагнозом «инсульт» и у всех участников с диагнозом «травма ЦНС». Эти результаты мы посчитали отдельно для каждого диагноза и разделили на количество участников каждого диагноза, т.е. на 30. У пациентов с инсультом мы достигли среднего числа 240 : 30 = 8. У пациентов с диагнозом «травма ЦНС» мы достигли среднего числа 205 : 30 = 6,8 уровня. Это значит, что участники с диагнозом «инсульт» достигли в конце лечебного курса примерно 8 уровня, а участники с диагнозом «травма ЦНС» достигли приблизительно 6 уровня. В первой гипотезе мы предполагали, что средний достигнутый уровень в конце первого измерения будет равен 6 уровню из 18 возможных и результаты будут подобными у пациентов с обоими диагнозами. На основании выше приведенных результатов гипотеза 1 не была подтверждена.

Другим вопросом исследования было: «Точно ли доказано, что у пациентов с инсультом последний измеренный уровень в среднем выше, чем у пациентов с травмами ЦНС после 5, 10, 15 процедур?». Для объяснения этого вопроса было необходимо сосчитать данные , отражающие последний измеренный уровень пациентов с инсультом и пациентов с травмами ЦНС отдельно для 5, 10, 15 процедур и эти результаты разделить на количество участников эксперимента в каждой группе, т.е.10. Результатом стало после 5 процедур 130 : 10 = 13, после 10 процедур 152 : 10 = 15,2; после 15 процедур 125 : 10 = 12,5. Это значит, что после 5 процедур достигнутый уровень был 13, после 10 процедур достигнутый уровень был 15, а после 15 процедур достигнутый уровень был 12 у пациентов с инсультом.Такой же подход был использован и у участников второй группы, где после 5 процедур было подсчитано 125 : 10 = 12,5, после 10 процедур мы получили результат 138 : 10 = 13,8; после 15 процедур 118 : 10 = 11,8. Для лучшей наглядности данные были переведены в форму графика номер 1 (ил. 1).

Ил. 1: средний достигнутый уровень окончательного измерения в тренировочной программе Alert у пациентов с инсультом и травмами ЦНС

На графике видно, что конечные результаты, полученные у достигнутых уровней тренировочной программы Alert, были выше у группы пациентов с диагнозом «инсульт» , чем у группы пациентов с диагнозом «травма ЦНС» без учета количества полученных процедур. Интересным является наблюдение, что после 10 процедур был достигнут более высокий уровень, чем после 15 процедур, и это у участников обоих групп. Удивительным также является результат , что пациенты в обеих группах достигают после 5 процедур лучшего результата, чем после 15 процедур . Автор объясняет это тем, что данная тренировочная программа была для пациентов легкого уровня и они дальше тренировки в программе Alert не продолжали. Результаты, достоверно, были бы другими, если бы сравнивались отдельно результаты после 5, 10, 15 процедур у каждого пациента , прошедшего все 15 процедур. Гипотеза 2, что последний измеренный и достигнутый уровень будет в среднем выше у пациентов с инсультом, чем у пациентов с травмами ЦНС после 10 и 15 процедур, а результаты после 5 процедур будут подобными в обоих группах диагнозов, не была подтверждена.

Переходим к ответу на третий вопрос исследования: «Каким будет среднее улучшение достигнутого уровня после 5, 10, 15 процедур у пациентов с обоими диагнозами?». Для объяснения этого вопроса необходимо сосчитать данные , которые отражают разницу последнего измерения 1 у всех участников исследования одного из диагнозов, отдельно для группы 5, 10, 15 процедур. Эти данные нужно разделить на количество пациентов в каждой группе и тем самым получить среднюю величину. Вычисленные данные были перенесены в форму графика 2 (ил. 2).

Ил. 2: средняя степень улучшения достигнутого уровня тренировочной программы Alert пациентов с инсультом a травмами ЦНС

Из анализа этих данных следует, что если мы сравним достигнутые окончательные величины степени улучшения уровня тренировочной программы Alert, то мы обнаружим, что самых эффективных результатов мы достигли у пациентов обеих групп после 10 процедур. Интересно также сравнение результатов после 5 и 15 процедур, когда мы не зарегистрировали значительной разницы у участников в обеих группах диагнозов. Неожиданным результатом стало обнаружение того, что группа пациентов с инсультом показала в целом общее улучшение достигнутого уровня , в отличие от группы пациентов с травмами ЦНС. Гипотеза 3 о том, что средняя мера улучшения достигнутого уровня будет после 5 процедур одинаковой в обеих группах – улучшится на 4 уровня, а также, что пациенты с инсультом после 10 процедур улучшат свои показатели приблизительно на 8 уровней, а после 15 процедур на 10 уровней, а пациенты с травмами ЦНС улучшат свои показатели приблизительно на 6 уровней после 10 процедур и на 8 уровней после 15 процедур – не была подтверждена.

При поиске ответа на четвертый вопрос: «На сколько милисекунд в среднем снизится время реакции пациента после 5, 10, 15 процедур в сравнении у пациентов с разными диагнозами?» мы отталкивались от отдельных величин среднего времени реакции, зарегистрированного в конце каждой процедуры и обработанного в рамках тренировочной программы Alert. Мы обработали данные после 5, 10 a 15 процедур в обеих группах отдельно. Мы расчитали разницу между первым и последним измерением среднего времени реакции, эти данные посчитали и разделили на количество участников эксперимента. У группы с инсультами мы после 5 процедур обнаружили результат 1643 : 10 = 164,3 милисекунд, после 10 процедур мы достигли результата 2047 : 10 = 204,7 милисекунд; после 15 процедур результат составил 3273 : 10 = 327,3 милисекунд. Это значит, что после 5 процедур время реакции в среднем снизилось на 163,3 милисекунд, после 10 процедур на 204,7 милисекунд, а после 15 процедур 327,3 милисекунд у группы с инсультами. В группе участников с травмами ЦНС после 5 процедур мы обнаружили результат 1973 : 10 = 197,3 милисекунд; после 10 результат 3591 : 10 = 359,1 милисекунд; а после 15 процедур результат 2296 : 10 = 229,6 милисекунд. Для лучшего восприятия результатов данные переведены в форму графика 3 (ил. 3).

Ил. 3: среднее понижение времени реакции в тренировочной программе Alert у пациентов с инсультом и травмами ЦНС

Здесь мы видим, что время реакции у группы с инсультом меняется, и можем сказать, что приведенное количество милисекунд видимо снижается в соответствии с повышающимся количеством процедур. Удивительным является результат , который проявился у группы с травмами ЦНС , когда после 5 процедур было зарегистрировано более выраженное снижение времени реакции, чем у пациентов с инсультом. Уникальным было обнаружение того, что после 10 процедур пациенты с травмами ЦНС продемонстрировали поразительное снижение времени реакции , в отличии от группы с инсультами. Неожиданным было обнаружение, что после 15 процедур пациенты с травмами ЦНС показали худший результат среднего снижения времени реакции, чем после 10 процедур. Гипотеза 4 о том, что среднее время реакции после 5 процедур снизится приблизительно на 100 милисекунд у пациентов обоих диагнозов, после 10 процедур снизится на 300 милисекунд у инсультов и 200 милисекунд у травм ЦНС, а далее — после 15 процедур произойдет снижение приблизительно на 400 милисекунд у инсультов и на 300 милисекунд у травм ЦНС, не была подтверждена.

Для ответа на последний вопрос исследования: «Каковыми являются соотношения между достигнутым уровнем тренировочной программы Alert, развитием среднего времени реакции и количеством реакций за определенное время после 5, 10, 15 процедур в сравнении участников обеих групп диагнозов?» был использован корректирующий коэффициент Pearsonа, который измеряет степень линейной зависимости между двумя величинами, т.е. между уровнем и временем реакции, между временем реакции и количеством реакций за определенный промежуток времени. Отдельно были посчитаны данные после 5, 10, 15 процедур у пациентов с инсультом и сравнены с подобными данными у группы пациентов с травмами ЦНС. Данные были обработаны в компьютерной программе Excel и функции Correl. Меру отклонения выражает коррекционный коэффициент полученных цифр -1 аж 1, когда за сильную зависимость и значительное отношение считается величина выше, чем -0,65. Заключительные данные были вложены в таблицу конечных результатов отклонений (таб. 1).

Таблица результата отклонений между достигнутым уровенем сложности, временем реакции и количеством реакци за определенное время после 5, 10, 15 процедур у пациентов с инсультом и травмами ЦНС

Таблица конечных результатов отклонений

диагноз

количество процедур

уровень/время время/количество уровень/количество

инсульт

5

-0,666076129 -0,169681386 0,171005721

10

-0,8552183

-0,056085184

0,12029124

15 -0,720308453 -0,161949736

0,064671129

травма ЦНС

5 -0,650613297 -0,243080362 0,292711482

10

-0,80248791

0,070783356

-0,077651898

15 -0,559220412 -0,02774398

0,224464065

Анализ результатов из таблицы показывает нам , что у группы пациентов с инсультом после 5 процедур и после полученного коэффициента -0,66, после 10 процедур и коэффициента -0,85 и 15 процедур и полученного коэффициента -0,75 подтвердилась зависимость между повышением уровня сложности и снижением времени реакции. Зависимость между временем реакции и количеством реакций за определенное время, а так же зависимость между достигнутым уровнем и количеством реакций не подтвердилась. Интересно то, что после 10 процедур и после полученного коэффициента -0,85, была зафиксирована большая зависимость между ростом достигнутого уровня и уменьшением времени реакции. А после 15 процедур с полученным коэффициентом -0,72 подтвердилась инверсионная зависимость, которая, между тем, не является такой сильной, как после 10 процедур, что также подтвердили результаты 2. и 3. вопросов исследования (см. выше).

У пациентов с травмами ЦНС на основании полученного коэффициента -0,65 после 5 процедур и коэффициента -0,80 после 10 процедур подтвердилась зависимость между повышением достигнутого уровня и понижением времени реакции. Удивительно, что после 15 процедур на основании полученного коэффициента -0,55 нельзя однозначно сказать, что между достигнутым уровнем и временем реакции есть явная зависимость. Между следующими величинами на основании полученных коэффициентов зависимость не была доказана.

В общем, можно сказать, что была доказана зависимость между повышением достигнутого уровня и понижением времени реакции после 5, 10, 15 процедур у пациентов с инсультом, и после 5 процедур у пациентов с травмами ЦНС. В дальнейшем не была доказана зависимость между временем реакции и количеством реакций за определенное время, также, как и между достигнутым уровнем и количеством реакций после 5, 10, 15 процедур у пациентов в обеих группах. Гипотеза 5, что вместе с повышением уровня сложности тренировочной программы Alert будет понижаться время реакции и будет уменьшаться количество реакций за определенное время после 5 и 10 процедур в обеих группах, а после 15 процедур количество реакций за определенное время повысится у пациентов в обеих группах – не была подтверждена.

 

Выводы и предложения.

В настоящее время проблематика когнитивной реабилитации индивидуумов с повреждениями мозга в рамках последующего амбулаторного лечения является очень актуальной. На практике постоянно все больше используются разные формы компьютерной реабилитации благодаря своему разнообразию, простоте в применении и наличию обратной связи для автоматической оценки результатов при каждой процедуре.

Автор представляет научное исследование, в котором была использована компьютерная программа CogniPlus и тренировочный модуль Alert, который делает возможным изучение развития когнитивной функции внимания – как базальной функции, которая является необходимым условием памяти. Целью этого исследования было изучение того, как развивается достигнутый уровень внимания, исходя из количества полученных процедур у группы пациентов с инсультом и группы пациентов с травмами ЦНС.

Наше исследование принесло некоторые интересные результаты. Удивительным было заключение, что группа пациентов с травмами ЦНС достигла, не смотря на явные более тяжелые нарушения, в некоторых показателях более лучших результатов, чем группа с инсультами. Автор предполагает, что этот результат может зависеть от среднего возраста пациентов, разница в котором составила 25 лет, в отличие от группы с инсультами. Более молодые пациенты имеют большую нейропластичность мозга и могут быть лучше мотивированными, исходя из их предстоящей продолжительности жизни.

Автор понимает, что результаты данного исследования могут иметь свои границы в зависимости от количества использованных данных — 60 пациентов. Также вопросом остается сравнение возможных различий полов и возраста. Иными могут быть данные у пациентов, которые получили 15 и более процедур, при которых будут оцениваться данные после каждых 5 процедур.

Вопросом подобных исследований остается — насколько достигнутые изменения длительны? Было бы интересно процесс исследования расширить на повторное измерение через какой-то период времени, что могло бы быть и предметом следующего исследования.

 

ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ ФОРМУВАННЯ ГОТОВНОСТІ МАЙБУТНІХ МЕНЕДЖЕРІВ ДО АДАПТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими та практичними завданнями. Важливою проблемою сучасної теорії та практики професійної освіти є удосконалення управлінської підготовки майбутніх менеджерів. Підготовка професійних менеджерів – відносно новий напрям освіти для України, але вкрай необхідний, затребуваний як суспільними перетвореннями, так і особистісними потребами тих, хто навчається відповідним спеціальностям.

Діяльність менеджера безпосередньо впливає на добробут підлеглих та успішність функціонування організації у цілому. Особистісні якості, знання та уміння менеджера мають визначальний вплив на корпоративну культуру, стиль між особистісної взаємодії, атмосферу у колективі, успішність вирішення конфліктів. А також на результативність діяльності, продуктивність, економічні показники тощо. Отже, удосконалення управлінської підготовки студентів є важливим науково-педагогічним та практичним завданням.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблеми удосконалення управлінської підготовки фахівців різного профілю розглядаються у роботах Т.В. Гури, Н.В. Логутіної, О.С. Пономарьова, С.М. Резнік, О.Г. Романовського, Н.В. Середи тощо [1, 2, 3, 4 та ін.]. Проблеми удосконалення професійної підготовки майбутніх менеджерів досліджуються у працях Є.В. Воробйової, Б.Р. Головешко, С.А. Калашникової, Л.М. Карамушки, М.В. Москальова, Т.І. Пастухової, В.В. Шаполової тощо [5, 6, 7, 8, 9 та ін.]. Проте недостатньо дослідженими лишаються педагогічні умови формування готовності майбутніх менеджерів до адаптивного управління у процесі їх професійної підготовки.

Тому метою статті і є аналіз практичної реалізації педагогічних умов формування готовності майбутніх менеджерів до адаптивного управління.

Виклад основного матеріалу.

Для успішного формування готовності майбутніх менеджерів до адаптивного управління нами було визначено і обґрунтовано комплекс педагогічних умов, які сприятимуть цьому процесу. Під категорією «педагогічні умови», ми розуміємо об’єктивні можливості змісту, форм, методів навчання у внз, спрямовані на вирішення поставлених в роботі завдань, і розвиток здібностей і навичок майбутніх менеджерів, які сприяють формуванню їх готовності до адаптивного управління в професійній діяльності.

Для того, щоб студенти могли ефективно застосовувати адаптивне управління у практиці своєї майбутньої професійної діяльності, у них має бути сформована спрямованість на його успішне засвоєння і виконання. Тобто певна структура сформованих мотивів, цінностей та інтересів майбутніх менеджерів має сприяти їх активному оволодінню теорією та практикою адаптивного управління, досягненню успіху в цьому, самовдосконаленню. Майбутні менеджери мають бути зацікавленні в успішній управлінській діяльності в мінливих умовах сьогодення та усвідомлювати, що готовність до цього – необхідний компонент їх професійної компетентності.

Для формування спрямованості майбутніх менеджерів на формування готовності до адаптивного управління було організовано цілеспрямовану роботу.

Зокрема з цією метою викладачі під час викладання професійно-орієнтованих дисциплін чітко формулювали мету професійної підготовки, акцентували увагу на значущості професії менеджера для прогресивного розвитку суспільства та необхідності розвитку готовності до адаптивного управління. При цьому вони формували у студентів реальні уявлення о майбутній професії та способах оволодіння нею, що сприяло створенню образу успішного менеджера. Для цього були організовані проблемні бесіди, бесіди-роздуми, міні-дискусії на теми: „Якості успішного менеджера”, „Роздуми про себе як майбутнього менеджера”, „Що потрібно для успішного адаптивного управління?” та ін. При цьому викладач спрямовував студентів до роздумів щодо того, що необхідною якістю успішного менеджера є готовність до адаптивного управління.

Окрема частина роботи зі студентами була присвячена забезпеченню того, щоб студенти усвідомили: сучасне суспільство – це суспільство постійних змін, а тому особливостями сучасного менеджменту має бути застосування адаптивного управління. Зі студентами проводили мозкові штурми на тему: „Особливості управління в умовах глобалізації”, „Управління та інформаційне суспільство”, „Суспільні тенденції сучасності, що змінюють ділове середовище”.

Проектне завдання передбачало роботу декількох груп, кожна з яких працювала над певною темою та проводила презентацію здійсненого дослідження. Темами робіт були: „Науково-технічний прогрес та його вплив на необхідність адаптивного управління менеджера”, „Політичні фактори та їх вплив на необхідність адаптивного управління менеджера”, „Економічні фактори та їх вплив на необхідність адаптивного управління менеджера”, „Соціально-демографічні фактори та їх вплив на необхідність адаптивного управління менеджера”. Студенти наводили приклади та жваво обговорювали результати виконаних робіт.

Були також запропоновані студентам завдання творчого характеру, в яких наголошувалось на змінах професійного світу. Темами індивідуальних завдань (на вибір студентів) були: „Складіть історичну довідку: наведіть приклади професій та професійної діяльності, які зникли або з’явились через наукові відкриття та досягнення. Які адаптивні рішення мали приймати менеджери у таких умовах?”, „Яким чином змінюється професійний світ у ХХ сторіччі через наукові відкриття та досягнення? Як ви думаєте, які адаптивні рішення приймають менеджери завдяки цьому? Які державні соціальні програми мали б впроваджуватися у зв’язку з цими процесами?”, „Проаналізуйте, які прогнози дають сучасні вчені щодо професій та професійної діяльності, які зникнуть у майбутньому. А які нові професії з’являться? Яких адаптивних дій від менеджерів ці зміни можуть потребувати на вашу думку?”

Після різностороннього аналізу сьогоднішнього мінливого світу, студентам пропонувались для обговорення питання особистісних вимог до керівника у таких умовах. Проводився мозковий штурм на тему „Якості особистості, важливі для здатності адаптуватися до нових умов”. Дві теми давались студентом послідовно для написання рефлексивних есе. Спочатку тема: „Які якості, цінності, здібності та вміння роблять керівника успішним в адаптивному управлінні?”. Результати рефлексивних роздумів обговорювались у студентських групах на заняттях. Темою наступного есе було: „Ваші якості, цінності, здібності та вміння, які можуть сприяти або заважати адаптивному управлінню”. Результати цього есе були проводом для розмірковування студента над своїми сильними та слабкими сторонами з точки зору готовності до адаптивного управління та поштовхом для індивідуальних бесід із викладачем.

Викладачі спеціальних дисциплін аргументовано роз’яснювали майбутнім менеджерам необхідність адаптивного управління в сучасних умовах, що швидко змінюються, та сприяли усвідомленню його значущості для успішної професійної діяльності. Така постановка завдань сприяла формуванню у них відповідних ціннісних орієнтацій, вихованню широких соціальних мотивів діяльності, інтересу до навчання, усвідомленню важливості дисциплін, що вивчались, для успішної адаптації до управлінської діяльності та формування готовності майбутніх менеджерів до адаптивного управління.

Для проведення психодіагностики схильності студентів до майбутньої професійної діяльності було проведено опитування на основі диференціально-діагностичного опитувальника Е. Климова. Недоліки, виявлені в профорієнтації студентів, а також вплив інших несприятливих чинників на вибір професії були компенсовані створенням під час навчання ситуацій успіху та обговоренням з викладачами виникаючих проблем. При цьому викладач прагнув до того, щоб обрана професія становилась ведучою цінністю студентів, стимулюючи розвиток потреби в успішній професійній праці, позитивне ставлення до обраної професії, задоволеність нею. Це наповнювало пізнавальну діяльність майбутнього менеджера особистісним смислом, забезпечуючи успішний рух студента від научіння до оволодіння майбутньою професією. Все це активізувало його навчальну діяльність, робило її осмисленою і продуктивною.

Другою педагогічною умовою, необхідною для формування готовності майбутніх менеджерів до адаптивного управління є активізація рольової взаємодії викладачів і студентів, спрямованої на ефективну включеність у процес формування готовності до адаптивного управління. Вона ґрунтувалася нами на багатоаспектній педагогічній взаємодії майбутніх менеджерів з викладачами на різних етапах формування готовності до адаптивного управління. Особистісна орієнтація такої взаємодії призвела до зміни ролей і функцій викладачів і студентів у процесі навчання.

Педагоги намагалися, щоб процес формування готовності майбутніх менеджерів до адаптивного управління проходив в умовах співтворчості студента і викладача. Для цього необхідним є високий рівень професіоналізму викладачів, активізація їхньої взаємодії зі студентами, що є найважливішою умовою особистісно-орієнтованого навчання.

Формування готовності майбутніх менеджерів до адаптивного управління вимагало збільшення рефлексивних, творчих форм роботи у навчальному процесі та сприяло розвитку самосвідомості, спрямованому на формування цілісного уявлення про себе як про майбутнього менеджера.

Функції адаптивного управління такі ж як і функції менеджменту взагалі. У класичному вигляді – це: планування, організація, мотивація, контроль, координація. Тому у процесі роботи зі студентами ми часто спирались на розроблені ситуаційні завдання для менеджерів різних авторів і не змінювали зміст кейсів, вправ, ділових та рольових ігор тощо. Але змінювали підхід до роботи з такими завданнями, активізували мисленнєву діяльність студентів у напряму: „а як ви будете діяти, якщо умови зміняться?”

Існують численні практичні розробки, які передбачають розвиток здатності менеджера вирішити складну ситуацію, прийняти рішення, організувати ефективну діяльність. Вправи давались студентам як для індивідуальної роботи, так і для спільного обговорення під час мозкового штурму та дискусій у групі. Після першого етапу, який передбачав розробку рішення відповідно до початкових умов ситуаційного завдання, студенти мали скласти (залежно від форми роботи: індивідуально чи у групі) перелік зовнішніх та внутрішніх факторів, які діють у цій ситуації. А далі – спроектувати нові умови, розмірковуючи за формою: „Що буде, якщо…”. Студенти формулювали припущення, уявляючи зміни одного чи декількох факторів зовнішнього або внутрішнього середовища і це вимагало від них нових рішень, нових підходів, ніж це відбувалось на першому етапі роботи з кейсом. Насправді – це природна ситуація для менеджменту: змінюються умови, з’являються нові фактори, які вимагають від менеджера нових коректив або, навіть, докорінно нових рішень. Пропонуючи студентам такий підхід до вирішення ситуаційних вправ, ми наближали їх до реальних умов професійної діяльності менеджера, до здійснення адаптивного управління в умовах постійних змін.

При розігрування практичної ситуації по ролям у студентській групі завчасно призначалась група експертів, які у будь-який момент гри могли змінити умови ситуації, що розігрувалась, тобто привносили елемент невизначеності, стимулювали необхідність нових дій відповідно до нових умов. Після закінчення гри експерти та безпосередні учасники гри обговорювали наскільки успішно була вирішена проблема відповідно до поставлених умов, наскільки ефективно здійснювалось адаптивне управління.

Для такої роботи студентів, для розвитку їх здатності адаптуватись до нових умов та успішно діяти відповідно до них, була розроблена схема адаптивного підходу до здійснення управління, яка пропонувалась студентам для цілеспрямованого застосування (рис. 1).

Рисунок 1 – Схема адаптивного підходу до здійснення управління

Загалом в адаптивному управлінні вміння менеджера щодо планувати, організовувати, контролювати тощо включають ті ж дії, які розглядають у загальному менеджменті (сформулювати цілі, завдання, розробити конкретні заходи при плануванні та ін.), тобто наша робота також розвивала здатність виконувати загальні функції менеджменту, але особливість полягала у готовності до змін, у вмінні їх проаналізувати, у здатності до адаптації.

Окремі творчі завдання для студентів були спрямовані на те, щоб бути готовими до новаторських ідей, інновацій та вчасно розуміти їх необхідність. Темами індивідуальних завдань, які потім активно обговорювались на заняттях були такими: „Опишіть, яким чином керівник може здійснювати моніторинг змін науково-технічних, політично-економічних, соціальних факторів для прийняття своєчасних адаптивних управлінських рішень?”, „Охарактеризуйте організаційну культуру, сприятливу для нововведень, гнучку відповідно до змін”, „Продумайте систему стимулювання для працівників, які здатні до гнучкості та інновацій”.

Особливістю нашого дослідження є те, що важливою складовою формування готовності майбутніх менеджерів до адаптивного управління ми вважаємо спрямованість на забезпечення саморозвитку та самоконтролю студентів. Обґрунтування цієї полягає у тому, що готовність до адаптивного управління вимагає певних особистісних властивостей. Людина має бути готовою психологічно приймати зміни, інновації, діяльність в умовах невизначеності та ризику, стимулювати та заохочувати новації, керувати нововведеннями, бути здатним до нетрадиційних рішень, креативності, бути стресостійким, володіти високим рівнем адаптивності як психічної властивості та ін. Важливою є й інформаційна культура та прагнення до постійного самонавчання. Тобто для розвитку готовності майбутнього менеджера керувати у мінливих умовах сьогодення, тобто для розвитку готовності до адаптивного управління необхідна робота зі студентами у напрямі їх саморозвитку, самоорганізації та самоконтролю, таким чином, щоб вони зараз намагались розвивати у себе необхідні для майбутнього професійного успіху якості, та, володіючи навичками саморозвитку, були здатні до цього і у подальшому: після закінчення внз, на протязі всього свого професійного життя. Тільки людина, що здатна змінюватись та розвиватись, може здійснювати ефективне адаптивне управління.

Знання людиною суб’єктно-діяльнісних властивостей в цілому і своїх, зокрема, дозволяло виявити взаємозв’язок між різними сторонами і компонентами особистісного розвитку. Отримані знання сприяли ефективності процесу самопізнання та були необхідні для досягнення найбільш високого рівня власних можливостей у своєму розвитку.

Основним змістом психолого-педагогічної роботи, спрямованої на рішення даних завдань, було використання ресурсів потенціалу студентів, їх особистісне зростання. При цьому приділялася велика увага необхідності формування активної життєвої позиції як основи досягнення успіху, самопізнання і самовдосконалення студентів в процесі їх навчання. Усвідомлення своїх якостей, здібностей, можливостей розвитку сприяло їх особистісному зростанню, успішної адаптації до професійної діяльності.

Цілеспрямований саморозвиток майбутнього менеджера залежить від його здатності до саморегуляції, яка забезпечує швидку адаптацію до мінливих умов адмінстративної діяльності. Психолого-педагогічна підтримка викладачів саморегулятивної діяльності майбутніх менеджерів включала у себе:

  • інформування студентів про різні сторони саморегулятивної діяльності, її зміст і принци;
  • забезпечення методичною літературою та довідковими матеріалами, допоміжними засобами, способами контролю та оцінки результатів діяльності;
  • створення навчально-проблемних ситуацій, що вимагають прийняття рішення і успішного виконання і т. ін.;
  • застосування інноваційних технологій, спрямованих на активізацію саморегулятивної діяльності.

У процесі дослідження ми виходили з положення про те, що для досягнення високого рівня сформованості готовності майбутніх менеджерів до адаптивного управління в процесі професійної освіти необхідно спроектувати такий освітній процес, характеристиками якого є інноваційні зміни, пов’язані з реалізацією особистісно-орієнтованого підходу. У зв’язку з цим третьою педагогічною умовою, необхідною для формування готовності майбутніх менеджерів до адаптивного управління є використання інноваційних технологій для формування готовності майбутніх менеджерів до адаптивного управління.

Педагогічні технології в підготовці сучасних менеджерів спрямовані на розвиток партнерських стосунків і взаємодію між учасниками освітнього процесу, який ґрунтується на взаємоузгодженні їх цілей та дій, взаємопристосуванні. Це дає можливість здійснювати керований розвиток кожного студента шляхом створення для нього інформаційного середовища адекватного його стилю діяльності, диференціації дидактичних засобів навчання, а також шляхом забезпечення безперервності та якості навчального процесу і його відповідності вимогам формування готовності фахівців до адаптивного управління.

Одними з найбільш перспективних для формування готовності майбутніх менеджерів до адаптивного управління, на нашу думку, є ігри, в тому числі ділові ігри, які виступають як засіб підготовки та адаптації до трудової діяльності, соціальних контактів в професійних ситуаціях. Однією з форм застосування ділових ігор у внз є ігрове проектування (ІП). Під ігровим проектуванням ми будемо надалі розуміти процес організації ігрового взаємодії студентів, які творчо розробляють в ході групової роботи проект реальної діяльності.

Проведення ігрового проектування сприяло:

♦ активізації саморегулятивної мотивації, цілеутворенню і цілепокладанню студентів;

♦ навчанню технологічному підходу, який включає системність і послідовність професійних дій;

♦ створенню ідеального і реального образу конкуретноздатного фахівця і виявлення своїх обмежень в процесі їх зіставлення;

♦ створенню програми саморозвитку, спрямованого професійного і особистісного зростання студентів;

♦ творчому підходу до створення проектів по вирішенню певних завдань;

♦ колективній взаємодії членів команд в процесі підготовки і захисту проектів перед експертною комісією, спрямованої на вирішення завдань, що стоять перед колективом;

♦ прищеплюванню почуття обов’язку і відповідальності перед групою, пошуку шляхів вирішення конфліктів і протиріч в процесі прийняття того чи іншого рішення в процесі обговорення проектів.

Таким чином, у створюваних викладачами ситуаціях відбувалося моделювання соціального і предметного змісту майбутньої професійної діяльності, що сприяло усвідомленню її сутності та вимог, що пред’являються до успішного фахівця. Це вимагало, насамперед, розуміння самих себе, своїх цінностей і переконань, своїх можливостей та обмежень, виявлення своїх здібностей і талантів, їх активного розвитку. Однак, незважаючи на великий інтерес з боку студентів до процесу проведення ігрового проектування багато з них, отримавши вихідну інформацію про те, що їм потрібно формувати, щоб стати конкурентноздатною особистістю, часто не знали, як це зробити. В цьому їм допомагали кваліфіковані педагоги в процесі їх індивідуальної взаємодії зі студентами і під час проведення тренінгів.

Були проведені, наприклад, ділові ігри за темами: «Проведення ділових нарад», «Ведення ділових переговорів», під час яких майбутні менеджери мали спонтанно реагувати на зміну ситуацій на нові умови у процесі спілкування, з одного боку, а, з іншого – повідомити та переконати співробітників та партнерів у необхідності змін у виробничих процесах. Створення, аналіз, рішення, моделювання і програвання різноманітних імітаційних ситуацій професійного характеру і конфліктів, що виникають в процесі таких ігор сприяли формуванню управлінських навичок та комунікативної компетентності студентів.

Під час гри використовувалися групові обговорення, які фокусувалися як на предметній стороні розв’язуваних проблем, так і на особливостях взаємодії майбутніх менеджерів. Через розбіжність рольових цілей учасників при їх взаємодії відбувалося зіткнення інтересів, виникала конфліктна ситуація, що сприяла створенню керованої емоційної напруги.

Одним з важливих методів навчання був метод Case Studies (case — від англ. «випадок»), який передбачає: письмовий опис якоїсь конкретної реальної соціально-економічної ситуації в бізнесі, наприклад, історія утворення фірми, організаційне становлення, її розвиток, результати в бізнесі або іншій системі відносин. Основне завдання практичного кейса полягає в тому, щоб детально, наочно і докладно відобразити професійну ситуацію. Кейс створював практичну «діючу» модель ситуації. Навчальне призначення кейса зводилося до тренінгу студентів, сприяло закріпленню знань, формуванню умінь і навичок оптимальної діяльності в ситуації, що склалася.

Як ми вже зазначали, саморозвиток особистості студента ми розглядаємо як важливий шлях для формування готовості майбутнього менеджера до адаптивного управління.

Розроблені нами принципи і способи взаємодії педагогів і студентів у процесі формування їх готовності до адаптивного управління лягли в основу роботи з надання психолого-педагогічної підтримки особистісного саморозвитку студента в процесі вузівської освіти за допомогою коучингу. Коучинг як технологія адаптивного управління забезпечує умови для саморозвитку студента шляхом поєднання її потреб з вимогами оточення і сприяє розкриттю його потенціалу.

Процес коучинга відбувався у формі співдружності, спільної діяльності педагогів і студентів. При цьому викладач в ролі коуча здійснює «педагогічне обстеження». Це передбачало забезпечення педагогічної підтримки через стимуляцію внутрішніх механізмів особистості і допомогу кожному студенту в його самореалізації у майбутній професійній діяльності.

В процесі даного дослідження перед студентами було поставлено завдання вивчити інформацію про самих себе, отриману в результаті тестування на всіх етапах експерименту, ігрового проектування і використовувати отриману інформацію для усвідомлення ними образу реального і бажаного «Я» як представника даної професії відповідно до тих вимог, які будуть йому пред’явлені в майбутньому при виконанні професійної ролі, при здійсненні адаптивного управління.

З цією метою майбутніми менеджерами була використана формалізована схема Я-концепції, яка включала в себе наступну інформацію:

▪ професійна спрямованість особистості (інтерес до спеціальності, мотиві діяльності, підвищення кваліфікації, ставлення до успіху і зусилля, що витрачаються на його досягнення);

▪ цінності студентів, які розглядалися в двох аспектах: по важливості і по наявності; їх переконання;

▪ цілепокладання: наявність цілей (близькі, довгострокові, проміжні); знання стратегії і тактики їх постановки і досягнення;

▪ якості особистості, необхідні для адаптивного управління та досягнення успіху (за важливістю і по їх наявності);

▪ здатність до самоконтролю або самокерованої поведінки, самопідкріплення;

▪ наявність якостей особистості, які б сприяють чи заважають самоконтролю в умовах постійних змін.

Відомо, що коучинг є механізмом самоорганізації в процесі адаптивного управління. Рішення завдань сучасної освіти неможливо без підвищення ролі саморегулятивної діяльності майбутніх менеджерів, посилення відповідальності викладачів за розвиток у них навичок самоорганізації, за стимулювання професійного зростання студентів, формування готовності до адаптивного управління.

Тому в основу самоорганізації студентів було покладено такі принципи:

  • створення прообразу майбутньої професійної діяльності та моделі студента, готового адаптуватися до швидко змінюваних умов;
  • самооцінка якостей, необхідних для успішної професійної діяльності в мінливих умовах;
  • постановка цілей, спрямованих на саморозвиток і самовдосконалення для забезпечення здатності до адаптивного управління;
  • планування дій, спрямованих на досягнення цілей, самоконтроль за виконанням і коригування завдань навчання відповідно до цілей розвитку готовності до адаптивного управління;
  • виховання і самовиховання кожного студента відповідно до його спрямованості на адаптивне управління.

Застосування інноваційних технологій дозволяв студентам краще усвідомити, що сучасне управління – це управління в умовах невизначеності, в умовах іноді непередбачуваних змін, це зумовило посилення інтересу студентів до проблем ризику в управлінській діяльності. Майбутніх менеджерів в процесі формування готовності до адаптивного управління також навчали розумінню сутності ризику, методів оцінки його імовірності, способів його запобігання та управління ним, особливості поведінки в умовах невизначеності. А між тим відповідальність менеджера тут істотно зростає ще й тому, що їм найчастіше приходиться приймати рішення, які можуть мати довгострокові наслідки. При вивченні проблем ризику в управлінні також використовувались практичні кейси, мозкові штурми, колективні обговорення, дискусії, ігрове проектування.

Висновок. Таким чином, обґрунтовано та проаналізовано практичну реалізацію педагогічних умов формування готовності майбутніх менеджерів до адаптивного управління: використання інноваційних технологій для формування готовності майбутніх менеджерів до адаптивного управління, активізація рольової взаємодії викладачів і студентів, спрямованої на ефективну включеність у процес формування готовності до адаптивного управління, спрямованості майбутніх менеджерів на формування готовності до адаптивного управління.

СТРУКТУРНО-ФУНКЦИОНАЛЬНЫЕ ОСОБЕННОСТИ ИНСТИТУТА КИНЕМАТОГРАФА: АРТХАУС VS. МЕЙНСТРИМ

Постановка проблемы. С социологической позиции к исследованию кинематографа можно подходить с различных позиций: рассмотрение кино как социальной системы, как способа производства, как коммуникации, как социального института и т.д. В данной статье акцентируется необходимость исследования кинематографа с позиции структурно-функционального подхода, а исследование артхаусного кинематографа с предложенной позиции актуально вдвойне, так как именно это направление, в отличие от популярного мейнстримовского развлекательного кино, является проводником и индикатором острых социокультурных проблем и трансформаций в обществе.

Целью статьи является анализ двух основных направлений кинематографа – артхауса и мейнстрима – в категориях структурно-функциональной теории.

Анализ последних исследований и публикаций. Для достижения поставленной цели нами были взяты за теоретическую основу научные работы таких исследователей в области социогуманитарных наук, как М. Б. Глотов, М. И. Жабский, М. Бец, А. Б. Ковач, С. Нил и Б. Вилински [1; 3; 5; 6; 7; 9]. Начало институциональной детерминации артхаусного кинематографа положил Стив Нил, опубликовав статью «Art Cinema as Institution» в 1981 году. Однако, институциональные интенции относительно феномена кинематографа в целом прослеживаются в некоторых работах М. И. Жабского.

Выделение нерешенных ранее частей общей проблемы. Следует отметить, что предложенный С. Нилом вариант анализа артхаусного кинематографа нуждается в дальнейшем развитии и смещении исследовательского внимания непосредственно на анализ структурных элементов социального института кинематографа с целью определения его структуры, что позволит в результате выявить основные структурно-функциональные отличия между двумя основными кинематографическими направлениями – артхаусом и мейнстримом.

Изложение основного материала. Основываясь на подходе Т. Парсонса о строении социального действия, который нашел свое развитие в работах М. Б. Глотова [1, c.16], мы можем определить основные формы воздействия артхаусного кинематографа на общественную жизнь через раскрытие его структуры как социального института.

Кинематограф в целом является производственным процессом, индустрией, которая в предлагаемой нами концептуализации имеет структуру замкнутого цикла, состоящего из пяти основных этапов:

1) создание кинопродукта, включающее такие процессы, как пре-продакшн, продакшн и пост-продакшн;

2) кинодистрибуция;

3) киноэкспонирование;

4) научно-критический кинодискурс;

5) кинопотребление.

Подобная структура кинематографического цикла является универсальной и применимой для любого направления, начиная от популярного массового кино, заканчивая документальными и авангардистскими фильмами. Рассматривая каждый из этапов кинематографического цикла, мы склонны представлять его в виде поля взаимодействия индивидов, выполняющих определенные функции. Таким образом, определив структуру кинематографического процесса, мы можем проанализировать первый из структурных элементов социального института кинематографа – персонал.

Персонал. Так, на этапе создания кинопродукта персоналом, т. е. структурной частью кинематографа как социального института, выступают индивиды, выполняющие творческие и технические функции по производству кинофильма. Подобные функции обусловлены социальными ролями индивидов (например, профессиональными).

На следующем этапе кинопроизводства – дистрибуции фильмов – задействована совершенно другая группа персонала, имеющая цели и задачи, соответственно и функции, направленные на продвижение кинопродукта на рынок.

Функции персонала, занятого в процессе киноэкспонирования, направлены, прежде всего, на удовлетворение потребностей другой части персонала социального института кинематографа – зрительской аудитории. Одновременно с этим, по нашему убеждению, происходит процесс коммуникации между двумя группами персонала, поскольку функции персонала киноэкспонирования направлены на удовлетворение потребностей зрительской аудитории, которая в свою очередь обуславливает само возникновение функций персонала экспонирования.

Говоря о персонале, занятом научно-критическим дискурсом, можно утверждать, что его функции направлены на создание знания путем научного осмысления процессов, происходящих в рамках социального института кинематографа и которое в результате принимает форму различных научных дисциплин, исследующих феномен кинематографа, а также вспомогательных результатов в виде периодических, кинокритических и прочих изданий.

В предложенную структуру производственного цикла нами был включен этап кинопотребления, представленный персоналом зрительской аудитории. Включение данного этапа в систему кинопроизводства можно объяснить тем, что деятельность и функции персонала всех этапов кинематографического цикла, заключенные в кинематографическом продукте – фильме – направлены исключительно на зрительскую перцепцию. Стоит отметить, что исследование кинематографа в отрыве от зрительской аудитории противоречит самой сути кинематографа как средства массовой коммуникации и как части культурной системы.

Проанализировав персонал как один из структурных элементов социального института кинематографа, стоит отметить, что характер связей между индивидами как в рамках отдельных этапов цикла кинематографического производства, так и их иерархия определяют характер самого кинематографа, а именно, предложенного в контексте данного исследования его разграничения на массовый (мейнстримовский) и артхаусный.

Различия между артхаусным и мейнстримовским кинематографом мы обнаруживаем практически на каждом этапе кинематографического цикла. На этапе создания кинопродукта следует выделить две основные социальные роли индивидов: профессиональную позицию продюсера и режиссера. Когда речь идет о мейнстримовском кинематографе, ассоциируемом с голливудской моделью кинопроизводства, то безоговорочным руководителем всего кинематографического процесса является продюсер [6, c. 115], который, как правило, стоит у самих истоков идеи создания любого фильма. Основной функцией продюсера, как элемента структуры социального института кинематографа является поиск финансовых источников проекта. Продюсер сам выбирает или заказывает сценарий, приглашает режиссера и участвует в выборе актеров. По сути, в мейнстримовской модели производства продюсер контролирует все процессы, связанные с производством кинофильма вплоть до момента его экспонирования. В отличие от популярного массового кинематографа, в системе артхаусного кинопроизводства центральная роль отведена автору фильма, то есть режиссеру (и в редких случаях сценаристу) [5, c. 276]. В данном контексте иерархия социальных ролей представлена таким образом, что отправной точкой всего кинопроизводства становиться авторская идея создателя фильма, а все остальные функции (поиск финансирования, организация технического процесс и пр.) ставятся в зависимость от действий режиссера. В этом случае продюсер выступает в позиции подчинения режиссеру.

На этапе дистрибуции различия между артхаусом и мейнстримом проявляются все более отчетливо. Если классический мейнстримовский кинопроизводственный процесс, как правило, проходит в рамках одного учреждения (имеются ввиду крупные кинокомпании, которые обладают собственными дистрибьюторскими подразделениями или аффилировано владеют ключевыми дистрибьюторскими компаниями) [9, c. 63], то в случае с артхаусным кинематографом ситуация обстоит иначе. Персонал, занятый на первом этапе кинопроизводственного цикла артхауса выполняет, помимо прочего, и функции поиска дистрибьюторских компаний, ведь персонал последних в меньшей мере заинтересован в сотрудничестве с артхаусными кинопродюсерами ввиду априори низкой, порой излишне стереотипизированной, рентабельности артхаусных фильмов как рыночного продукта киноиндустрии.

Этап экспонирования представляет собой поле взаимодействия персонала кинотеатральных сетей, чьи действия направлены на удовлетворение потребностей зрительской аудитории. Стоит отметить тот факт, что по своей форме кинотеатры, транслирующие популярный и артхаусный кинематограф отличаются друг от друга коренным образом. [9, c. 75]. Мейнстрим, выполняющий функцию развлечения по отношению к зрительской аудитории, требует определенного набора пространственно-материальных атрибутов, которые бы способствовали процессу развлечения. В отличие от массового кино, артхаус обладает совершенно иным комплексом средств, который обусловлен выполнением им функции объекта искусства [7, c. 24].

Таким образом, проанализировав персонал всех этапов кинематографического производства как структурный элемент социального института кинематографа, можно констатировать, что сама модель кинопроизводства является универсальной для всех типов кинематографа, а характер и иерархия взаимосвязей между индивидами, выполняющими различные функции, обуславливает коренные отличия между основными кинематографическими течениями.

2) Следующим структурным элементом кинематографа как социального института выступают в предложенной нами системе – социальные функции кино. Рассматривая кинематограф в целом в контексте структурно-функционального подхода, можно отметить, что экранизируемые кинематографом ценности, нормы и образцы социального поведения воздействуют на состояние системы общественных отношений и структуру зрительской аудитории через выполнение в рамках этой системы различных функций, как, например, стабилизационной, трансформационный или дестабилизационной, таким образом, влияя на структуру социума в целом [3, c. 160]

Стоит отметить, что функция сама по себе является относительной и направленной категорией, которая не может существовать без объекта и субъекта, без двух величин: одна, которая воздействует и вторая, испытывающая воздействие. Соответственно, на этапе анализа персонала как структурной части социального института кино нами были определены объекты, которые испытывают на себе воздействие со стороны кинематографа. Таким образом, мы можем определить внутренние социальные функции кинематографа.

Мы можем обозначить четыре уровня воздействия кинематографа: на индивида в социальной роли кинозрителя, на человека как субъекта социального действия, на социум как систему общественных отношений и на производственную практику общества.

На первом этапе – кинопотребления – осуществляется перцептивная деятельность со стороны зрительской аудитории кинематографа. Кино осуществляет эстетическую функцию, поскольку экранизированная кинематографическая история в результате зрительского сотворчества обретает форму существования в сознании публики.

На следующем этапе прослеживается процесс общей социализации аудитории путем формирования персональных потенций индивида, а именно возможности к познанию, оценке и общению. Выполняемая кинематографом функция социализации способствует интегрированию индивида в систему социальных отношений.

На следующем этапе происходит развитие и закрепление существующей системы социальных отношений путем многомерного и многократного воздействия кинематографа на свою аудиторию.

На четвертом этапе индивид в роли основной производственной силы социума испытывает на себе воздействие кинематографа путем восприятия экранизированных образцов поведения и восприятия. Развивая эстетическую сторону личности, кинематограф приобретает статус фактора возникновения социально-экономической деятельности, обеспечивая интеллектуальный и моральный базис своей аудитории.

Также, стоит отметить, что кинематограф как социальный институт выполняет и те функции, которые направлены на персонал как его структурный элемент. Таким образом, осуществляется эстетическая и коммерческая функция кинематографа, ориентированная на профессиональную деятельность своего персонала.

Для определения внешних социальных функций кинематографа, следует отметить, что современное кино относится одновременно к культурной системе и производственной системе, выполняя соответствующие функции в рамках каждой из них.

Если рассматривать фильм как конечную цель и продукт кинематографической деятельности, можно утверждать, что он содержит в себе четыре основных компонента: художественную, социальную, идеологическую и коммерческую ценности. Таким образом, художественная, социальная, идеологическая и коммерческая функции кинематографа являются производными от его комплексной социокультурной функции.

Исследовав основные функции, которые выполняет социальный институт кинематографа в общем, стоит обратить особое внимание на то, что кроме явных целей, стоящих перед кинематографом и в процессе достижениях которых институтом кино выполняются явные функции, существует также категория латентных функций социальных институтов. И кинематограф, по нашему убеждению, не стал исключением. Латентные или скрытые функции, по утверждению Р. Мертона, являются неосознанными самими участниками деятельности и имеют особое значение для социологического исследования, так как, их выявление способствует созданию более достоверной картины социальных связей и особенностей участников этих связей [2, c. 45].

Таким образом, основываясь на характеристиках артхаусного и мейнстримовского кинематографах и исследовав их явные функции, можно утверждать следующее:

  • артхаусный кинематограф, часто характеризируемый как «интеллектуальный», может выполнять латентную статусообразующую функцию по отношению к собственной аудитории.

Многие исследователи в области социогуманитарных наук отмечают, что артхаусное кино является по своей сути сложным для восприятия образцом кинематографического искусства, имеющий узкую аудиторию, характеризируемую как «незаурядную и способную к восприятию сложных кинематографических форм» [9, c. 81]. Следовательно, мы можем утверждать, что подобная возможность артхаусной зрительской аудитории обусловлена ее социальными характеристиками: уровнем образования, интеллектуального развития и т. д. В результате в обществе в целом и в научном дискурсе в частности возникает стереотип о зрителе артхаусного кинематографа, как особой категории, к которой часто относят интеллектуалов и представителей интеллигенции [9, c. 84]. Так, следуя логике Т. Веблена, который в своей работе «Теория праздного класса» [8] выявил латентную функцию приобретения дорогостоящих товаров, заключающуюся в повышении престижа людей, совершающих подобные покупки, можно утверждать, что практика посещения индивидами показов артхаусных фильмов или причисление себя к категории зрителей артхауса, может символизировать желание предстать в общественном сознании в более высоком социальном статусе.

  • мейнстримовский, то есть массовый популярный кинематограф выполняет латентную функцию омассовления зрительской аудитории.

Возникший на рубеже ХІХ и ХХ веков как новаторский технический прием, кинематограф очень быстро смог завоевать популярность и сегодня является самым массовым из всех видов искусств. Подобная популярность кино вполне объяснима. Кинематограф гармонично вписывается в контекст различных научных теорий «массового общества». Большинство исследователей связывают понятия массового общества и массовой культуры. Практически все исследователи феномена массовой культуры сходятся в одном – определении коммерциализации искусства как основной характеристики омассовления культуры. П. Сорокин, например, отмечает, что искусство, приобретая форму коммерческого товара, прежде всего, направлено на развлечение публики и обретает зависимость от «коммерческих дельцов», которые руководствуясь вкусами и предпочтениями масс, навязывают свою волю художнику [4, c. 301]. Транслируемые мейнстримовским кинематографом ценности и нормы носят универсальный характер и понятны широкой аудитории вне зависимости от места проживания. В данном контексте популярность мейнстримовского кино является скорее последствием массовизации культуры в целом.

3) Следующей составляющей кинематографа согласно используемой в данном исследовании стратегии структурного анализа является социальное оснащение института кино. Несмотря на расхожую академическую позицию отождествления социального оснащения институтов в виде учреждений с самим социальным институтом, мы придерживаемся мнения о том, что подобные учреждения, в которых наблюдается частная форма существования и функционирования социального института, являются лишь структурной единицей социального института, в данном случае – кинематографа.

Исследуя кинематограф в целом как социальный институт, можно определить следующие формы его социального оснащения: киностудии, дистрибьюторские, экспонентные, маркетинговые и рекламные компании или подразделения, объединения кинематографистов, публицистические и научные издания, кинофестивали, профильные учебные заведения или их подразделения, национальные стратегии кинематографического протекционизма, а также неформальные объединения кинозрителей.

Первым весомым отличительным структурным элементом являются киностудии. Говоря о мейнстриме, стоит отметить, что значительную часть кинопродукции производят так называемые студии-мейджоры. На сегодняшний момент к ним принято относить «большую шестерку»: 21st Century Fox, Columbia Pictures, Metro-Goldwyn-Mayer, Paramount Pictures, Universal Studios и Warner Bros. Структура перечисленных компаний представляет собой замкнутый цикл кинопроизводства: от этапа пре‑продакшна до экспонирования. Крупные киностудии, кроме обладания финансовыми и производственными мощностями, создают собственные дистрибьюторские, экспонентные, маркетинговые и рекламные подразделения. Таким образом, процесс социального взаимодействия персонала мейнстримовского кинематографа происходит в рамках единого учреждения, что открывает намного более широкие возможности как при производстве, так и при дистрибуции своего кинопродукта.

Основное отличие между мейнстримом и артхаусом в контексте их социального оснащения заключается в том, что последний не обладает столь широкими финансовыми возможностями и характер производства артхаусного кино является творческим процессом. В данном случае отчетливо прослеживается оппозиция художественных и экономических ценностей, которая в результате обуславливает и характер социального взаимодействия акторов (персонала), занятых в кинопроизводственном процессе.

Подобная модель производства (на примере мейнстрима) в результате обрела название – голливудская. В оппозиции к ней находятся малые кинопроизводители в основном европейских стран, а также независимый американский кинематограф.

4) Следующим структурным элементом социального института кинематографа являются результаты его функционирования. В контексте функционирования кинематографа можно выделить как материальные, так и духовные объекты. К материальным, в первую очередь, необходимо отнести фильм как основной итог функционирования кинематографа, к духовным – создание и накопление художественных ценностей. Помимо этого, стоит отдельно выделить удовлетворение потребностей индивидов в развлечении (в случае с мейнстримом) и в эстетических запросах (артхаусное кино).

Основным материальным результатом деятельности персонала социального института мейнстримовского кинематографа является фильм в качестве продукта кинематографической индустрии. Стоит отметить, что продукт массового кинематографа является намного более ликвидным, чем продукт артхаусного со всеми вытекающими последствиями. Таким образом, можно утверждать, что фильм, произведенный в рамках мейнстримовского кинематографа, является результатом деятельности его персонала и относится к производственной и экономической системе. Следовательно, можно констатировать, что основное различие между артхаусными и мейнстримовскими фильмами, как результатами деятельности персонала, заключается в их базисной обусловленности – художественной и экономической соответственно.

Выводы. В данной статье мы предприняли попытку анализа кинематографа с позиций структурно-функционального подхода в социологии. Используя предложенную М. Б. Глотовым структуру социального института, мы определили основные структурные элементы социального института кинематографа, а также определили основные отличия между его основными направлениями – артхаусом и мейнстримом. Подобный анализ предоставил нам возможность, также, выделить основные функции, которые выполняют исследуемые направления кинематографа как по отношению к культурной и производственной системам, так и к обществу в целом. Важным аспектом данной статьи является определение латентных функций артхаусного и мейнстримовского кинематографов – статусообразующей и функции омассовления. Безусловно, данное утверждение нуждается в дальнейшем эмпирическом подтверждении, однако, уже сейчас позволяет по-новому рассматривать не только сам феномен кинематографа, он и его влияние на общество.

ФУНКЦИИ ОБРАЗА ОГНЯ В ХУДОЖЕСТВЕННЫХ МИРАХ ПРЕДСТАВИТЕЛЕЙ РУССКОГО МОДЕРНИЗМА

Постановка проблемы. Для русских художников-модернистов, ощутивших необходимость выстоять под напором хаоса, который размывал «песчаные обрывы материка истории и культуры», и вновь стать «сынами гармонии», особенно значимым становится поиск единомышленников среди поэтов европейского романтизма рубежа XVIII-XIX вв., выдвинувших в качестве идеала «преодоление противоположностей, стремление к синтезу… разума и чувства, сознания и бессознательного, природы и духа, личности и общества, особенного и всеобщего, посюстороннего и потустороннего» [10, с. 364]. Гумилевские современники-символисты, как правило, избирают в качестве ориентира романтизм немецкий с его специфическими представлениями о совмещении противоположностей и достижении абсолютной гармонии и красоты, которые нашли отражение в мотивах призрачности конечной земной действительности и «возвращения» в истинный бесконечный мир. Для Гумилева же, стремящегося к «большему равновесию сил», более близким оказывается тот способ гармонизации хаоса, который был предложен и опробован старшими английскими романтиками, в чьих построениях «идея в форме духовности или субъективности» не перевешивала «природную чувственную форму» [13, с. 436]. У Гумилева роль образа огня как важного звена в цепи художественно-онтологических процессов прослеживается практически во все периоды творчества. В отличие от современников-символистов (в чьих текстах сгорание в основном рассматривается либо в качестве некой «безумной», бесконечной «игры», неспособной утолить желание быть «сожженными» (и вывести из бытия), либо как «страшный рубеж» – средство умерщвления лирического героя и уничтожения мира), в гумилевских произведениях смерть в огне становится и средством творения новых реальностей, и путем проникновения в них лирических героев.

 

Анализ последних исследований и публикаций. Авторы современных исследований опираются, как правило, в своих выводах на тезисы фундаментального гумилевоведения. В.С. Малых пишет об архетипе Огня как об основе, образующей в творчестве Н. Гумилева «своеобразную философию огня», как о «генераторе сюжетов и образов [10, с. 171], А.И. Башук – о характерных чертах «стихии огня», автор также описывает «глаголы и прилагательные, которыми данная стихия активизируется» [2, с. 9]. В сферу внимания ученых попадает и эволюция образа огня как одного из центральных системообразующих элементов в лирике символистов. Т.Н. Скок рассматривает огонь К. Бальмонта в тесном взаимодействии с другими природными стихиями сначала с точки зрения их антагонизма, потом сквозь призму их «согласия». Исследователь доказывает в своих трудах, что «долгожданное слияние космических стихий с миром души станет возможным» [12, с. 127]. При этом исследователями не предпринимаются попытки проанализировать функции образа огня в творческих исканиях представителей разных течений русского модернизма. Вместе с тем авторы не пытаются выявить схожие атрибуты образа огня Н. Гумилева и его современников-символистов равно как и проанализировать противостояние несхожих интерпретаций «гаснущего пламени» символистов и «нескончаемого сверкания» Н. Гумилева, их разную сущность и природу, разные функции и разнонаправленные векторы развития и результата.

 

Выделение нерешенных ранее частей общей проблемы. Как правило, образ огня, возникающий в гумилевских текстах, анализируется в контексте взаимодействия поэта с духовными исканиями его современников-символистов или же в русле библейской традиции вне всякой связи с важными для Гумилева идеями равновесия, синтеза, инобытия. Однако при сопоставительном анализе гумилевского «пламени» с образами огня, пламени, костра, созданными русскими символистами, а также при тщательном соотнесении «огня» Гумилева с образами Ветхого и Нового Заветов выясняется, что традиционные трактовки не являются столь несомненными.

 

Цель статьи. Цель данного исследования состоит в выявлении концептуально-значимых схождений/расхождений функций образа огня Н. Гумилева с соответствующими художественными воплощениями в произведениях русских модернистов и символистов.

 

Изложение основного материала.

Огонь, в котором возникают и исчезают миры и в котором сгорают и возрождаются лирические герои, становится в художественных построениях русского поэта-акмеиста неотъемлемым элементом данных и новых реальностей.

В поэтической системе Н. Гумилева особое значение образ огня получает уже в самых ранних произведениях «Пути конквистадоров». Здесь впервые звучат и восхищение его «красивой яркостью» (Гумилев [6, с. 82]), и желание быть «сожженным»:

О миг, не будь бессильно плоским,

Но опали, сожги меня

И будь великим отголоском

Веками ждущего Огня.

Гумилев [6, с. 87].

 

Здесь же впервые происходит и непосредственное столкновение пламени и лирического героя:

Лазурных глаз не потупляя,

Она идет, сомкнув уста,

Как дева пламенного рая,

Как солнца юная мечта.

Гумилев [6, с. 47].

 

И хотя на этом начальном этапе своего пути гумилевский герой к встрече с первой «созданной из огня» оказывается неготовым:

 

Он видит деву, блеск огнистый

В его очах пред ней потух.

Гумилев [6, с. 48],

 

смущение, в которое повергает его «пламенное» создание, превращается в точку отсчета в неудержимом стремлении к слиянию с вожделенной огненной стихией. А строки о «палящем зареве мечты» (Гумилев [6, с. 48]), в котором «горит» и сам царь, потерявший «деву солнца», и его мир, становятся своеобразным прологом к огненным смерчам и кострам из «Завещания» и «Лесного пожара», «Больной земли», «Открытия Америки», «Природы», из текстов «Шатра» и «Огненного столпа».

Такая направленность гумилевских художественных исканий не была удивительным явлением. Ожидание всесожигающего огня, будь то пламя, о котором сказано в Евангелии от Луки: «Огонь пришел Я низвести на землю, и как желал бы, чтобы он уже возгорелся» (XII, 49) [4], [5], или же знамения антихриста [14];. «невидимый запредельный свет горы Фавор» [17, с. 367] или «злое пламя земного огня» [15, с. 61], составляло средоточие русских эсхатологических настроений конца XIX – начала XX веков.

«Мы всегда окружены бесконечным миром, для которого мы закрыты. <…> И нужно, чтобы огонь сошел с неба, чтобы расплавить затверделость нашего обыденного сознания. <…> Нужна катастрофа сознания, чтобы раскрылись нам целые миры. Огонь духовной лавы должен расплавить наше сознание. <…> Откровение есть огонь, исходящий от божественного мира, опаляющий нашу душу, расплавляющий наше сознание, сметающий его границы», – убеждает современников Н. Бердяев. О «воспламеняющей, очищающей и перерождающей силе религиозного огня, первая искра которого зажигается в отдельных душах, но который разгорается потом во всемирно исторический костер», – пишет С. Булгаков.

Гораздо более осязаемым, чем катастрофы в сфере духа или «отдельные лучи и отблески божественного мира», проникающие в земную действительность [14, с. 111], пламя предстает в декларациях поэтов русского модернизма, воспевавших огонь и огненную стихию. Так, у Ф. Сологуба звучит призыв к «огненному крещению»:

Стремленье гордое храня,

Ты должен тяжесть побороть,

Не отвращайся от огня,

Сжигающего плоть…

 

И как же к цели ты дойдешь,

Когда не смеешь ты гореть?

Сологуб [16, с. 177].

 

В произведениях К. Бальмонта огонь возникает и в качестве предмета поклонения –

 

Молиться пламени сознанье не устало,

И для блестящего мне служат ритуала

Уста горячие, и солнце, и вулкан.

Бальмонт [1, с. 323],

 

и в образе «пожара беспредельного» («И плыли они без конца, без конца…»), и как «страшный рубеж» («Лесной пожар») и «огонь очистительный» («Гимн Огню»), наконец, как «предвещанье» гибели:

 

Я окружен огнем кольцеобразным,

Он близится, я к смерти присужден…

<…> Я гибну. Пусть.

Бальмонт [1, с. 213].

 

В творчестве поэтов-символистов эта последняя функция являлась, пожалуй, наиболее распространенной, проявляясь в своих многообразных вариантах в построениях художников и старшего, и младшего поколений. И если сначала поэтами предрекалась гибель отдельного человека, бессильного каким-либо образом противостоять стихии огня, как, например, в приведенном бальмонтовском фрагменте, а также в следующих строках Ф. Сологуба –

Уж демон вихрей реет грозно,

Свинцовой тучей облачен,

И облака, что плыли розно,

К себе зовет зарницей он.

 

Он налетит, гремя громами,

Он башни гордые снесет,

Молниеносными очами

Твою лачугу он сожжет.

Сологуб [16, с. 23],

 

– то со временем модернистское пламя разгорается все сильнее, захватывая все более обширные области художественного бытия. И вот уже у Бальмонта звучит мысль не об индивидуальном горении, но о набирающем силу неком всемирно-космогоническом огне –

И в страшных кратерах – молитвенные взрывы;

Качаясь в пропастях, рождаются на дне

Колосья пламени, чудовищно-красивы,

И вдруг взметаются пылающие нивы,

Устав скрывать свой блеск в могучей глубине.

Бальмонт [1, с. 323]

 

– который способен распространиться уже на все мироздание: «О, да, мне нравится, что бело так и ало / Горенье вечное земных и горних стран <…>».

А у Ф. Сологуба с огнем связываются представления о радикальном изменении мира:

 

Но будет свергнут Змий жестокий,

Сожжется новым Солнцем тьма

И будет этот мир широкий

Свободный дом, а не тюрьма!

Сологуб [16, с. 112].

 

При этом истинный характер происходящих перемен поясняет, например, следующее стихотворение:

Как-то весело мне,

Что и весь я в огне.

 

Это кровь моя тает

И горит да играет <…>

 

Вот заря догорела,

Мне смотреть надоело.

 

Я глаза затворил,

Я весь мир погасил.

Сологуб [16, с. 82].

 

Весь спектр практически одновременно переживаемых событийот религиозно-перерождающего воспламенения мира до его полного исчезновения в огне – можно проследить и в художественно-теоретическом опыте А. Белого. Так, в его «Апокалипсисе в русской поэзии» звучит радостное предчувствие: «Сорвана вуаль с мира – и эти фабрики, люди, растения исчезнут; мир, как спящая красавица, проснется к цельности, тряхнет жемчуговым кокошником; лик вспыхнет зарею; глаза – как лазурь; ланиты – как снеговые тучки; уста – огонь. <…> Черные тучи, занавесившие ее, будут пробиты ее лучами; они вспыхнут огнем и кровью» [3, с. 334]. А в «Закатах», относящихся к тому же, что и статья, периоду в творчестве поэта, мрачными красками выписывается картина не воспламенившегося, но уже «догорающего» мира:

 

Уставший мир в покое засыпает,

и впереди

весны давно никто не ожидает,

И ты не жди.

Нет ничего… И ничего не будет

И ты умрешь…

Исчезнет мир…

Белый [3, с. 26].

 

Как и у Сологуба, так и у Бальмонта, гибель и лирического героя, и всего мира становится неизбежной в той части поэтической вселенной Белого, где властвует огонь. Его мир «сгорает», фактически, в каждом из последовавших за «Закатами» текстов «Золота в лазури»: «Пожаром закат златомирный пылает…» (Белый, [3, с. 28]); «Задумчивый мир напоило немеркнущим светом / великое солнце в печали янтарно-закатной»; «Вселенная гаснет… Лицо приложив восковое / к холодным ногам, обнимая руками колени…» (Белый, [3, с. 39]); «Прощальным сном, нетленною мечтой / погас огонь небесно-золотой» (Белый, [3, с. 40]).

При этом почти все, что поэт говорит об огне как о единственном пути, который открылся перед человечеством, о том, как «всемирный огонь подожжет пространства», и о «жертве», которая должна быть принесена огню – «Ах, лазурью очей / я омою вас всех. / Белизною моей / Успокою ваш огненный грех» (Белый, [3, с. 34]), – перекликается с положениями раннегумилевской поэтической философии. В качестве примеров здесь можно привести такие стихотворения, как «Осенняя песня», «Иногда я бываю печален», «Дева Солнца», где мы видим и ожидание некой предшествующей свету «жертвы» – «Жертвой будь голубой, предрассветной… / В темных безднах беззвучно сгори…»; и желание «всемирного горения»: «Если хочешь, чтоб горные выси / Загорелись в полуночной мгле» (Гумилев [6, с. 72]). Да и явление самой гумилевской «огненной» девы оказывается очень близким к провиденциальным строкам Белого (и тем самым к эсхатологическим построениям Вл. Соловьева):

В ее улыбке была заря. В движеньях тела – аромат зеленого луга. Складки ее туники, точно журча, бились пенными струями <…> Сквозь огонь улетала в прохладу, но лицо ее, осененное Духом, мерцало холодным огнем – <…> тихое, бессмертное лицо ее.

 

Белый [3, с. 329].

 

Одежды легкие, простые

Покрыли матовость плечей,

И нежит кудри золотые

Венок из солнечных лучей.

 

Она идет стопой воздушной,

Глаза безмерно глубоки,

Она вплетает простодушно

В венок степные васильки.

Гумилев [6, с. 47].

Гумилевские мысли оказываются созвучными также и тому, что писал об огне Бальмонт:

Огонь очистительный,

Огонь роковой,

Красивый, властительный,

Блестящий, живой!

Бесшумный в мерцаньи церковной свечи

Многошумный в пожаре,

Глухой для мольбы, многоликий,

Многоцветный при гибели зданий.

Проворный, веселый и страстный,

Так победно-прекрасный…

Бальмонт [1, с. 158].

И красивую яркость огня

Я скорее живой назову,

Чем седую, больную траву,

Чем тебя и меня…

 

Он всегда устремляется ввысь,

Обращается в радостный дым,

И столетья над ним пронеслись,

Золотым и всегда молодым…

Гумилев [6, с. 82].

А настойчивый призыв быть сожженными в «спасительном» огне, чтобы стать «иными», прозвучавший в «Северном Радже», отнюдь не диссонирует с сологубовскими «гордыми стремленьями»:

Пойми, что, робко плоть храня,

Рабы боятся запылать, –

А ты иди в купель огня

Гореть и не сгорать.

 

Из той купели выйдешь цел,

Омыт спасающим огнем…

Сологуб [16, с. 177].

Се – царь! Придите и поймите

Его спасающую сеть,

В кипучий вихрь его событий

Спешите кануть и сгореть.

 

Легко сгореть и встать иными,

Ступить на новую межу…

Гумилев [6, с. 206].

Но, несмотря на эту, на первый взгляд, очевидную гармонию, голос Гумилева всегда звучал по-особому, не сливаясь ни с экстатическими прозрениями Белого, ни с бальмонтовскими гимнами, ни с сологубовскими ожиданиями и влечениями.

Обращаясь к анализу «Пути конквистадоров», исследователи в первую очередь устанавливают взаимосвязи гумилевских текстов с символистскими «ориентирами» – пишут о преобладании символистской поэтики в «Осенней песне» [8, с. 124], о созвучии символики «Девы Солнца» с «Золотом в лазури» А. Белого (впрочем, происхождение данного гумилевского текста вполне можно отнести и на счет «бальмонтовских влияний: «Огонь появился пред взорами их, / В обрыве лазури туманной. / И был он прекрасен, и ровен, и тих, / Но ужас объял их нежданный» (Бальмонт [1, с. 120])) [9].

Аксиоматичной стала также и трактовка солнечной Девы как «Софии, апокалипсического знака божественного воплощения», как той самой «Жены, облеченной в солнце», о которой писали Вл. Соловьев и поэты — «соловьевцы». [6, с. 354].

Между тем, если присмотреться к гумилевской «деве» более пристально, то несложно заметить, что последняя, на самом деле, мало напоминает Вечную Женственность Соловьева и младосимволистов. Ведь поступки, на которые она своим явлением подвигла ожидавшего ее «царя», –

Но глянул царь орлиным оком

И издал он могучий глас,

И кровь пролилася потоком,

И смерть, как буря, пронеслась <…>

Гумилев [6, с. 48]

 

– вряд ли укладываются в рамки приписываемой Гумилеву христианско-эзотерической традиции. У Белого «царь» после встречи с «огнем» ведет себя все же несколько иначе. Отличие станет особенно заметным, если сопоставить следующий фрагмент одного из «первичных» текстов Белого с еще одним гумилевским произведением:

О, мой царь!

Ты запуган и жалок.

Ты, как встарь,

притаился средь белых фиалок <…>

 

Затуманены сном

наплывающей ночи

на лице снеговом

голубые безумные очи.

Белый [3, с. 36].

Солнце катится, кудри мои золотя,

Я срываю цветы, с ветерком говорю.

Почему же не счастлив я, словно дитя,

Почему не спокоен, подобно царю?

 

На испытанном луке дрожит тетива,

И все шепчет и шепчет сверкающий меч

Он, безумный, еще не забыл острова,

Голубые моря нескончаемых сеч.

Гумилев [6, с. 84].

Выводы и предложения. Даже при беглом взгляде на приведенные фрагменты понятно, что если здесь и можно говорить о каких-либо перекличках, то (несмотря на достаточно очевидное лексическое сходство – общие «цветы» и «безумие») лишь в смысле противопоставления одного образа другому. Противостояние гумилевского лирического героя и «царя» Белого проявляется уже в самом начале в прямом отрицании Гумилевым любой возможности уподобления («…Почему не спокоен, подобно царю?»). Далее же поэт, намечая схему действий своего героя, все больше отходит от «образца». И дело не только в отсутствующих у Белого и «доминирующих» у Гумилева «мужественной интонации, волевом начале» [13, с. 11]. Мы полагаем, что коренное отличие выстраиваемых двумя поэтами систем отношений лирических героев с основными категориями своих художественных миров заключается все-таки не в акцентировании их активного или пассивного характера. Различие кроется, прежде всего, в абсолютно несхожей интерпретации авторами образа огня [7, с. 141]. Ведь если у Белого речь вновь идет, по существу, о гаснущем пламени – догорающем мире, который «затуманивается», становится «ночным» и «снеговым», то у Гумилева в центре всего происходящего по-прежнему находится «нескончаемое» сверкание. В дальнейшем имеет смысл рассмотреть к чему ведет сгорание и что выступает результатом данного процесса. Возможно доказать, что у символистов речь идет не о создании нового бытия или переходе в него лирического героя, то есть не об огне как о пути или средстве творения миров, а лишь о сделке героя с инфернальным силами, в результате которой «кое-что» теряется и «кое-что» приобретается. Таким образом, очевидно, что тот образ огня, который был создан в художественно-философском опыте русского символизма, не может считаться первоисточником гумилевского пламени. Различное происхождение, характер бытования в художественных мирах, различные цели и возможности не позволяют говорить о «вторичности» гумилевского огня по отношению к «кострам», «пожарам», «отблескам», «пламенеющим закатам» современников и предшественников.

 

 

 

 

ТЮРКСКИЕ НАЗВАНИЯ ЖЕЛЕЗА И РУДЫ В ИБЕРИЙСКОЙ НАДПИСИ ИЗ УЛЬЯСТРЕТА

Постановка проблемы. Третья по счету полуостровная цивилизация античной Европы – иберийская, являющаяся основным поставщиком металлов (более 70% поставок) по всему Средиземноморью и конных наемников во многих региональных войнах (Афин со Спартой, Карфагена с Римом и др.), таит в себе еще много неразгаданных тайн [1- 6].

Многие загадки этой цивилизации были бы раскрыты, если европейские ученые смогли бы прочитать многочисленные надписи турдетан, контестан, илергетов и других иберийских племён и фил, проживавших на юге и востоке Пиренейского полуострова с начала II тыс. до н. э. по II в. до н. э., до времени их полной ассимиляции в составе Римской империи. Неиндоевропейский, так называемый «средиземноморский» язык иберов (к этому классу языков официальная наука относит этрусский, минойский, сардский, ретский и др. более десятка языков юга античной Европы), не поддается дешифровке исследователям уже более 120 лет.

Заметным препятствием при поиске круга языков, родственных иберийским языкам, на сегодняшний день является узко ориентированная направленность ареалов поиска. Чаще всего в лингво-генетических реляциях фигурируют лишь баски, загадочные иллирийцы Далмации и вообще неопределенные афроазийцы севера Африки. Между тем, грамматической строй и лексика баскского языка существенно отличаются от соответствующих данных иберийских языков. Кушитские варианты северо-африканских языков также сильно дистанцированы от иберийских языков.

В тоже время, важная опорная точка для выявления дальних связей иберов – культурологическая, очень слабо используется. Базовой платформой материальной культуры иберов является культура колоколообразных кубков (ККК), распространившейся в XXII в. до н. э. из Восточной Европы на всю ее западную оконечность. Носители этой культуры, судя по толерантности к лактозе, культу лошади и элементам курганной культуры, были номадами Cеверного Причерноморья. Продолжателями этих культурных традиций в Причерноморье стали скифы, печенеги, куманы, каменные надгробные скульптуры которых также держат в руках поминальные кубки.

Кроме этого, следовало бы поискать названия металлов и их руд в иберийских текстах, раз они были знаменитыми металлургами и оружейниками античной Европы. При поставках больших партий руды и очищенного железа по их основным маршрутам транспортировки (см. рис.1) по античной Испании (от Гадира к греческому порту Эмпорион), заметным препятствием были реки Ибер (Rio Iber) и Тер (Rio Ter) [1, 7].

Рис.1. Два основных маршрута перевозки руды и металлов в античной Испании [1, 7]. 1 – RioSegre, 2 – RioTer.

Поэтому, думается, оптимальным будет поиск названий металлов и их руд в иберийских текстах, найденных вблизи переправ через указанные реки.

Исходя из сказанного, целью настоящего исследования стал поиск названия металлов и руд в иберийских текстах, найденных на основном маршруте из транспортировки, вблизи переправ через реки. При этом, в качестве корреспондирующих этимонов нами были выбраны лексемы, используемые в языках носителей древних кочевых культур Евразии и Древнего Ближнего Востока, с которым иберов связывают глубокие духовно-исторические традиции.

 Анализ последних исследований и публикаций. Происхождение народов в «дальнем западном уголке» Европы интересовало исследователей с глубокой древности. Греческие, римские, библейские авторы оставили достаточно много сведений о древних иберах [1, 2, 8].

Античные авторы (Авиен, Птолемей, Цезарь) в ряде случаев говорят о родстве племен иберов и пиктов и их происхождении с Северного Причерноморья, Фракии. Современные историки стараются обходить этот тезис стороной, всячески преувеличивая роль кельтов, готов, греков и финикийцев в этногенезе иберов. В то же время, в центре Галлии (ныне провинция Виши, Франции) найдены глозельские рунические надписи, удивительно по графике напоминающие древнетюркские. А сама Греция (Аргос, Коринф, Тиринф и острова Элейского моря – Лемнос, Хиос, Парос и др.), вплоть до разрушительных походов греческого полководца Мильтиада была заселена пеласгами и тирренами, носителями традиций минойской (доиндоевропейской) культуры [10].

Достаточно обширный анализ материальной и духовной культуры иберов, а также проблем идентификации иберийских числительных представлен в недавно изданной книге испанского исследователя Бенжамена Инарейхоса [1], а также в статьях Хуанна Феррера Ханэ, Хавера Велаза Фриоса и др. в журнале «Acta Palaeohispanica» [4, 11].

В 1977 г. мы начали изучение другого, письменно более развитого неиндоевропейского языка Средиземноморья – этрусского [12]. Был сделан вывод о том, что современная методология языкознания (доминантно-интерполяционный метод реконструкции древнего состояния языков) малоэффективна. Поэтому в 1980 г. нами был разработан новый метод дешифровки древних текстов – ПЭКФОС (последовательное этимологическо-комбинаторное приближение с фонетической обратной связью [12]), где основное внимание уделялось получению «фонетического ключа» для дешифровки. В качестве базового языка сравнения был выбран казанско-тюркский язык Поволжья, генетически связанный с более древними пеларо-булгарскими диалектами Северного Причерноморья. С помощью метода ПЭКФОС в 1981 г. нам удалось перевести 2/3 самого крупного этрусского текстах TLE 1 на бинтах знаменитой Загребской мумии из Среднего Египта [13, 14]. Об этом в 1983 г. мы доложили на научной конференции в Эрмитаже [15]. Оказалось в тексте TLE 1 речь шла об основном обряде этрусской религии – человеческом жертвоприношении молодой этрусской девушки (xiś cis – казан. тюрк. ĭaš qyz «молодая девушка»).

Спустя 6 лет после нашего перевода текста TLE 1, при физико-химических исследованиях тела и бинтов этой мумии в лабораториях Словении и Австрии [17] обнаружилось пять фактов, подтверждающих достоверность наших переводов. Об этом мы доложили в 1990 г. на международном этрусскологическом коллоквиуме в Москве [16].

На сегодняшний день метод ПЭКФОС, разработанный нами, является единственным методом, подтвердившим свою верификативность реальными фактами при изучении этрусских текстов.

В 2008 г. нами были проанализированы частотность знаков, отдельные лексемы и аффиксы слов в иберийской надписи на свинцовой пластине из Ла-Серрета-де-Алькой [18]. Во всех кластерах языкового материала, рассматриваемого текста, обнаружились маркеры генетического сходства с этрусским языком. Это послужило отправной точкой для более углубленного исследования письменного наследия Иберийского полуострова. Промежуточные результаты этого исследования были опубликованы в вышедшей в 2016 г. в г. Уфе монографии [7].

 Выделение нерешенных ранее частей общей проблемы. При рассмотрении феномена иберийских языков, на наш взгляд, основными нерешенными проблемами являются следующие:

  1. Полная неопределенность в европейской науке наблюдается по части генетической классификации иберийских языков. При этом, круг поиска тенденциозно сужен до мелких лингвистических анклавов, никогда не замеченных в значительных миграционных способностях. В то время как иберы, еще с античных времен, были известны как народ, любящий путешествовать [1, 2, 8] и перемещаться на значительные расстояния (иберийские вещи обнаружены даже в доколумбовой Америке [19]);
  2. При рассмотрении иберийских текстов никто из исследователей не пытается найти в этих текстах терминов, связанных с их основным родом деятельности – торговли рудой и переплавленными заготовками металлов (чаще всего железа);
  3. Не обращается никого внимания на узловые точки в маршрутах транспортировки руды и очищенных металлов – переправы через реки. Между тем, иберийские тексты, найденные именно в этих местах, могут много прояснить и помочь в идентификации соответствующих иберийских металлургических терминов;
  4. Коммерциализированные взгляды современных европейцев, без достаточного обоснования переносятся на рассмотрение иберийских текстов на металлических пластинах, найденных во многих регионах Испании. Испанские исследователи почти все, в один голос, априорно, как совершенно доказанным, проводят тезис о том, что на этих пластинах содержатся тексты коммерческих контрактов между иберами, греческими и финикийскими торговцами [1].

 Изложение основного материала. Основной материал представленной статьи касается многопланового лингвистического анализа иберийской надписи на бронзовой пластине из Ульястрета (НБПУ).

Это довольно протяженная северо-иберийская надпись, содержащая 6 строк на одной стороне и одну строку на другой стороне (7-ая строка) бронзовой пластины.

На рис. 2 мы приводим нашу укрупненную прорисовку рассматриваемой надписи ([7], с. 112):

Рис. 2. Наша укрупненная прорисовка рассматриваемой надписи [7].

Используя данные по северо-иберийским алфавитам, мы осуществили транслитерацию этой надписи:

  1. (pě)r: (ge)si aŕe(be)
  2. e(ge)ŕ inşns : (ti)i(ke)siŕa: (ta)rs(te): a(ge)ŕ(ge) (ta)rs(te) : (te)q-
  3. (di)ŕs : (ge)i (ti)s(bi): ne i(te)(ge)(ti)ṣ :ׂ(ta)(ku)(be)e nuŕ(ku) : (ti)muŕ
  4. kiŕ : (ge)d (ta)ś(ko): an (be)i(ku): (ge)i (ku)sir: sald (ko)(pi)(ku)le (ta)

(be)r(ku)e

  1. ŕs (bil) (di)ŕs(te): eŕ eśu : (ko)(di)(ge)nen: e(be)r(ga): (ta)śmliŕs
  2. luŕ sa(ge)(di) (śu) auŕ(ta)n: eś: spe lidli eŕ(ku): i(?)
  3. (ba)tŕun: ü(tu)(ba)(ge) (ba): pe(ke)śŕ(ge): (ta)s(be) ŕiun: edna : (ta)ra(ki)u

Здесь слоговые знаки показаны в круглых скобках, мягкое ŕ и шипящий звук ś (близкий к русскому ш) показан с наклонным знаком ударения сверху, как при транслитерации этрусских текстов. Некоторые вызывающие сомнения при транслитерации знаки показаны как ş, ü, = pĕ (здесь ĕ – е-краткое).

Далее нами были применены стандартные процедуры комбинаторно-этимологического метода дешифровки древних текстов – ПЭКФОС [12]. В итоге, нами были полученные следующие построчные переводы текста на бронзовой пластине из Ульястрета на русский и испанский (кастильский диалект) языки [7]:

  1. Одного человека мудрые наставления.
  2. Если не́кто застопорится на перекрестке (переправе ?) (или) около перекрестка (переправы ?), то ре-
  3. комендуется, где создается теснота из-за лежащих в ожидании отправки товаров – заготовок очищенного (блестящего) железа,
  4. руды для переплавки, их пометить и там же переместить, сложив кулями в кучи около этого перекрестка (пере-
  5. правы ?). Это настоящее мужское дело, когда предотвращается в Ибер (реку ?) сброс ценного имущества.
  6. (Для) светлой головы это достаточно тяжелое дело – узел конфликта освободить (разрешить) и
  7. мужество очень похвальное, (а) в правила перевозки – еще одно усовершенствование.
  8. Sabias instrucciones de un hombre.
  9. Si alguien se estanca en una intersección (¿en un cruce ?) (ó) cerca de la intersección (del cruce), entonces se re-
  10. comiende, donde se crea la estechez, por las asechanzas para el envío de mercancías – troqueles de hierro limpio (brillante) (nuŕ(ku) : (ti)muŕ),
  11. minerals (kiŕ) para la fundición, su marcación y desplazamiento en el mismo lugar, apilonandolos en montones cerca de la intersección (¿cru-
  12. ce?). Esta es una gestion netamente masculine, cuando se impide en Iber (¿río?) la liquidación de bienes de valor.
  13. (Para) una cabeza ilustre esto es bastante complicada (aurtan eś) – el nudo del conflicto está en liberar (permitir) y
  14. valor es muy loable, (a) en las reglas de transportación – otra de las mejoras.

 

При идентификации лексем текста НБПУ нами были использованы следующие этимологические привязки:

pěr «один» (этрусск. pr «один», в южных более развитых иберийских диалектах встречается ber, bir «один»), gesi «человек» (этрусск. ceśe «человек», баск. gizon, Kazan-Turkic (KT): keše), aŕeb «мудрое наставление» (из восточн.-семит. arif «ученый, мудрец»), egeŕ «если» (этрусск. acer «если», КТ: ägär’ «если»), inşns «люди, нèкто» (восточн.- семит. insan «некие люди»), tars «пере-крест-ок» (этрусск., кельт. tare, tara «крест», испан. en-cruc-jada (также входит корень «крест»), возможно, пратюркский топоним Tars на востоке Малой Азии также означает «перекресток торговых путей». Думается, это же слово у иберов использовалось и для обозначения переправы через реки, т.к. далее встречается слово eber, похожее на название реки вблизи Ульястрета и говорится о утоплении имущества в реке (испанск. tra-versia «переправа»), teqdirs «рекомендуется» (восточн.-семит. täqdim «рекомендация, предложение»), ne «что» (этрусск. ni «что», тюрк. ni, nämä «что»), ite-getis «лежащие в ожидании» (этрусск. ite- «лежать», cet- «ждать», -s показатель множественности прилагательных [12]), takubel «тюки связанного товара» (?) (этрусск. tucu arus TLE 1«тугое обвертывание» [14]), nuŕ «луч, свет, блеск» (восточн.-семит.), timuŕ «железо» (этрусск. tamur «железо», КТ: timer «железо», среднеазиатское тюркское Timur (Aksak), Tamerleng «Железный хромец», an «его» (этрусск. an «его»), kiŕ «руда» (булгар. kir «неочищенное, грязное (железо)», русск. горн, криница), sald «сложив» (этрусск. salθ «сложив» (деепричастие [12])), er «мужчина» (этрусск. er «мужчина», др. тюрк. er «мужчина», КТ: ir’ «мужчина», латинск. vir «мужчина»), eś «дело» (этрусск. eś «дело», КТ: eš «дело»), lur «светлый, блестящий» (этрусск. lurs «магический жезл с блесками для устрашения демонов смерти afr [14]», др.-тюрк. lurz «магический жезл, инкрустированный алмазами для устрашения злых духов», западно-европейск. lurex), spelid-li «узел конфликта» (иберийск. в тексте свинцовой пластины из Бильбао [14] lidom «конфликтные споры», испанск. lid «ожесточенный спор»), eŕku «освободить» (этрусск. erc- «освобождать», др.-тюрк. erik «свобода», др. греч. eriteria «свобода»), pekeśr «правило» (этрусск. в тексте TLE 2 picaśri «правила»).

Таким образом, на наш взгляд, иберийский текст из Ульястрета представляет собой одну из древнейших инструкций по урегулированию дорожного движения.

Выводы и предложения

Исходя из полученных в данном исследовании результатов, можно сделать следующие выводы:

  1. В рассмотренном тексте НБПУ, на наш взгляд, обнаруживаются названия очищенного железа nuŕku timuŕ «осветленное (очищенное) железо», руда kiŕ («грязный» неочищенный металл). По фонетическому оформлению иберийское название железа занимает промежуточное положение между выявленным нами ранее названием железа в этрусском языке tamur «железо = священный металл» (ср. этрусск. tameresce «поклоняющийся (прихожанин храма)» в этрусско-финикийской билингве из г. Пирги) и названием железа в казанско-тюркском языке Поволжья timer.
  2. Наше исходное предположение о необходимости поиска названий металлов и их руд в надписях, найденных вблизи переправ, через иберийские реки (ибер. tars) подтверждается.
  3. Изученный текст НБПУ не подтверждает предположение испанских исследователей о доминантном содержании коммерческих контрактов в текстах

иберийских надписей на металлических пластинах.

  1. Учитывая то обстоятельство, что иберы Испании продолжительное время испытывали социальные потрясения (I и II Пунические войны, гражданская война Римской империи) и контактировали со многими народами Средиземноморья, их язык за I тыс. до н. э. испытал значительные фонетические изменения, намного опережая в этом плане родственный ему этрусский язык, который развивался в господствующем положении, более спокойно, на Апеннинском полуострове [14].

5. Использование тюркского языкового материала, отражающего номадическую культуру Евразийского масштаба (согласно Ветхого Завета Библии, имеющую древнее ближневосточное происхождение), может стать плодотворным при изучении надписей древнейших цивилизаций Европы, связанных с Восточным Средиземноморьем (Сирия, Кипр, Крит, Балканы, Апеннинский и Пиренейский полуострова, Британия [20]).

 

 

 

ВТОРОЙ ЭТАП РЕЦЕПЦИИ «СОНЕТОВ К ОРФЕЮ» Р. М. РИЛЬКЕ В РОССИИ (1988–1999 ГГ.)

Как мы писали в одной из наших предыдущих статей, начальный этап рецепции «Сонетов к Орфею» средствами русского языка длился с 1950 по 1984 год и завершился выходом в свет первого полного перевода сонетов, выполненного К. Свасьяном и изданного в Ереване [6, с. 75–78]. Можно было ожидать, что факт появления первого полного перевода «Сонетов к Орфею» повлечет за собой появление новых полных переводов этого цикла российскими переводчиками.

Однако в переводах сонетов на русский язык наступила пауза длиной в четыре года, так что новые переводы были опубликованы лишь в 1988 году. Это были переводы второго и девятого сонета первой части и семнадцатого второй части, выполненные О. Седаковой и напечатанные в рижском журнале «Родник». О.А. Седакова (р. 1949) – известный русский поэт, переводчик, эссеист, этнограф и философ. Она много лет преподает в МГУ. О. Седакова переводит с английского, итальянского, немецкого, французского языков, не признавая переводы с подстрочников. Помимо поэзии Р.М. Рильке, переводила таких авторов, как М. Хайдеггер и П. Целан (мы посчитали нужным включить в статью краткие сведении о переводчиках, так как, насколько мы можем судить, многие читатели и почитатели творчества Р.М. Рильке в России, как правило, какой-либо информацией о переводчиках их любимого автора не располагают). Как мы писали в предыдущей статье, ряд «Сонетов к Орфею», выполненных этим переводчиком, был опубликован в 1981 году [5, с. 13].

В том же году в московском издательстве «Радуга» вышла в свет антология «Золотое сечение. Австрийская лирика XIX-XX вв.», в которой были помещены 11 новых переводов сонетов, принадлежавших перу А. Карельского, Г. Ратгауза, Е. Садовского. Это были сонеты 1, 5, 7, 11, 12, 18, 19, 21, 26 первой части и сонеты 12, 29 второй части.

Билингвальная антология «Золотое сечение» была издана усилиями В.В. Вебера и Д.С. Давлианидзе. Предисловие к ней написал известный германист А.В. Михайлов. Справки о писателях и примечания составлены В.В. Вебером. По его словам, важнейшей частью этой антологии является подборка оригиналов и переводов из Рильке [1, с. 721].

Если же анализировать саму подборку, то можно сказать, что ее центральной частью является переводы «Сонетов к Орфею». Помимо уже печатавшихся переводов первого и пятого сонетов первой части Г. Ратгауза, в этой антологии впервые публикуются (в приложении) те же сонеты и в переводе А. Карельского. Важно подчеркнуть, что эти переводы были сделаны не просто переводчиками, а исследователями творчества Р.М. Рильке. Г.И. Ратгауз (1934–2011) – известный литературовед и переводчик. В 1956 году окончил филологический факультет МГУ. Переводил с немецкого и французского языков. В 1974 году издал антологию «Золотое перо: Немецкая, австрийская и швейцарская поэзия в русском переводе, 1812–1970». Он был одним из соиздателей вышедшего в 1977 году тома произведений Р.М. Рильке, изданного в серии «Литературные памятники», в котором увидела свет его работа «Райнер Мария Рильке (Жизнь и поэзия)». В 1993 году вышла авторская антология его переводов: «Германский Орфей. Поэты Германии и Австрии XVIII–XX веков». В последние десятилетия своей жизни работал в РГГУ.

А.В. Карельский (1936–1993) окончил Берлинский университет им. А. Гумбольдта (1959). Автор ряда работ о поэзии Р.М. Рильке. Переводил стихотворения Гете, Гельдерлина, Эйхендорфа, Георге и других немецкоязычных поэтов. Посмертно была издана книга переводов «Бог Нахтигаль. Немецкая и австрийская поэзия двух веков» (М., 1993).

После выхода в свет названной выше капитальной антологии австрийской поэзии снова наступил четырехлетний период, когда переводы сонетов в печати не появлялись. Только в 1992 году журнал «Новый мир» поместил подборку стихотворений Рильке, среди которых были и пять стихотворений из «Сонетов к Орфею» в переводах Б. Скуратова (второй и четырнадцатый сонет первой части и четвертый и пятый второй части) и Д. Щедровицкого (пятый первой части и двенадцатый второй части, которые уже печатались в неподцензурном журнале «Грааль» в 1981 году). Поскольку только что названных переводчиков почитатели Рильке знают недостаточно, то мы приведем краткие биобиблиографические данные и о них. С.Б. Скуратов (р. 1955), выпускник филологического факультета Московского университета. Переводит с английского, немецкого и французского языков. В его переводах вышли труды Т. Адорно, Р. Барта, Ж. Батая, М. Вебера, Ж. Делёза, Ж. Деррида, Ю. Хабермаса и многих других зарубежных авторов.

Д.В Щедровицкий (р. 1953) – известный российский теолог, культуролог, поэт, переводчик. С начала 90-х годов прошлого века вел курсы по библеистике в ряде образовательных учреждений Москвы, в том числе в Московском университете. Д. Щедровицкий переводит с английского, арабского, иврита, немецкого, фарси и других языков. С немецкого, кроме Р.М. Рильке, переводил А. Грифиуса, А. Силезиуса, Г.Гейне, Э. Мерике, Э. Ласке-Шюлер.

Как это характерно для рецепции поэзии Рильке в России, в годы без публикаций новых переводов и годы с единичными публикациями сменяются годами, когда в свет выходит большое количество переводов. Таким «урожайным» годом оказался год 1993. Прежде всего, он ознаменовался тем, что впервые полный корпус «Сонетов к Орфею» был переведен и издан в России. Приоритет первого российского перевода сонетов принадлежит Н. Кан (подробнее о Н.Кан как переводчике Рильке см.: [4, с. 63–65]). По мнению известного переводчика и историка поэтического перевода Е.В. Витковского, перевод, выполненный Н. Кан, едва ли был лучше перевода К. Свасьяна и в целом, как пишет автор, «основная часть «русского Рильке» – сплошной чемпионат на приз «кто хуже?» [2, с. 15].

Однако до появления полного перевода Н.Кан в печати появились переводы отдельных сонетов, выполненных разными переводчиками: Г. Ратгаузом (I, 1), Н. Гучинской (II, 13), А. Шведовым (I, 15, 20, 21, 24, 25), А. Карельским (I, 2, 3, 4, 6, 8, 9, 20, 25; II, 2-13). Если Г. Ратгауз и А. Карельский, как мы отмечали выше, относятся к тем авторам, которые не только много переводили Рильке, но и много писали о нем, то А. Шведов и О. Гучинская опубликовали лишь единичные переводы из Рильке. Н. О. Гучинская (1937-2001) – известный отечественный филолог, доктор филологических наук, профессор. Она училась и работала в Санкт-Петербургском педагогическом университете им. А.И. Герцена. Автор переводов на русский язык произведений Мастера Экхарта, А. Силезиуса, Ф. Гёльдерлина, Ф. Ницше, Р. М. Рильке, М. Хайдеггера. Переводила на немецкий язык поэзию М. Цветаевой, А. Ахматовой и других русских поэтов.

Середина рассматриваемого периода отличается тем, что в свет выходили как переводы отдельных сонетов (В. Микушевич (I, 16), Р. Чайковский (I,19; II, 23)), так и довольно объемные подборки. Так, в 1994 году появляется книга стихов и переводов В. Любецкой «Избранное», в которой были опубликованы переводы 25 «Сонетов к Орфею», в том числе 20 из первой части и 5 из второй. Автор этих переводов, В.А. Любецкая (р. 1943) училась на историко-филологическом факультете Горьковского (сегодня Нижегородского) университета, который окончила в 1966 г. Автор книг «Избранное» (1994) и «Книга сияний» (1999), в которых, наряду с оригинальными стихами, опубликованы переводы многих текстов из «Сонетов к Орфею» Р. М. Рильке. «Сонеты к Орфею» В. Любецкая называет загадочной философской книгой Р.М. Рильке и полагает, что по глубине мистического сознания эти сонеты не имеют аналогий во всей русской поэзии [8, с. 7]

В 1996 году появилась авторская книга переводов из Р.М. Рильке, выполненных А.И. Немировским, в которой было напечатано двадцать два сонета из обеих частей. А. Немировский начал переводить поэзию Рильке в конце 30-х годов прошлого века, будучи студентом Московского университета. Помимо МГУ, он окончил и Литературный институт им. А.М. Горького. Впоследствии стал доктором исторических наук, профессором. В книге своих переводов А. Немировский писал: «Выбор сонета поставил перед Рильке задачу, как влить присущую его музе стихийную всезахлестывающую стремительность и полифонию в строгость классической формы, требовавшей сосредоточенности и лапидарности. И эта задача была выполнена. Сонет магически раздвинулся, преобразился до неузнаваемости, но все же остался сонетом, сонетом Рильке» [9, с. 177].

Еще одна важная публикация переводов появилась в том же 1996 году в издававшемся в Институте научных исследований по общественным наукам Российской Академии наук альманахе «Лики культуры». В нем увидели свет переводы пятнадцати сонетов первой части, выполненные З. Миркиной. Это была начальная часть большой творческой работы по переводу «Сонетов» к Орфею», которая в итоге привела к созданию полного перевода этой книги Рильке. З.А. Миркина (р. 1926) училась на филологическом факультете Московского университета. Печататься начала в конце 1980-х годов как поэт, переводчик, критик, философ. Поэзию Р.М. Рильке переводит более сорока лет. В ответе на анкету Е.Л. Лысенковой она подчеркивала, что у «Рильке очень трудный, „не совсем немецкий“, а свой рильковский язык» [7, с. 54]. Забегая вперед, укажем, что через год вышел в свет еще один аналогичный сборник ИНИОН РАН, в котором в переводах З. Миркиной были опубликованы 16–26 сонеты первой части и все 29 сонетов второй части. Таким образом, в 1996-97 годах появился полный перевод «Сонетов к Орфею», выполненный этим переводчиком, однако он был размещен не под одной обложкой, а в малотиражных изданиях, выходивших под разными заглавиями, так что определять его как полноценный полный перевод можно лишь с большой натяжкой.

В 1996–1999 годах появлялись публикации одного-двух сонетов, выполненные В. Белковым (1952–2006; Вологда, 1997), И. Белавиным (р. 1951; Москва, 1997), Н. Болдыревым (р. 1944; Челябинск, 1998), В. Куприяновым (р. 1939; Москва, 1998) Е. Воропаевым (р. 1949; Санкт-Петербург, 1999).

В 1997 году был закончен, а в 1998 выпущен микроскопическим тиражом в г. Опаве (Чехия) перевод «Сонетов к Орфею», выполненный В.И. Авербухом. Особенность этого издания заключается в том, что в нем, помимо оригиналов и поэтических переводов сонетов, помещены еще и смысловые подстрочники каждого сонета (о смысловых подстрочниках В. Авербуха см.: [10, с. 107]). (В скобках заметим, что подстрочные переводы «Сонетов к Орфею» В. Авербуха были завершены им и изданы в Опаве в 1996 году). Российские читатели, к сожалению, плохо знакомы с творчеством В. Авербуха как переводчика. Он родился в 1937 году в Москве. Окончил МВТУ им. Баумана и МГУ. Доктор физико-математических наук, профессор. Более четверти века преподает в Силезском университете в Чехии. Перевел основные поэтические книги Р.М. Рильке: «Книга образов», «Новые стихотворения», «Дуинские элегии», «Сонеты к Орфею». В настоящее время работает над комментарием к «Новым стихотворениям».

Важной вехой в истории рецепции «Сонетов к Орфею» средствами русского языка явилось издание сборника его произведений «Избранные сочинения», который был подготовлен Е.В. Витковским. В этой книге впервые был напечатан полный корпус «Сонетов к Орфею», выполненный В.Б. Микушевичем. По словам Е.В. Витковского, он упросил В. Микушевича «завершить работу над циклом, начатую около тридцати лет назад» [3, с. 23]. Хотя с учетом переводов К. Свасьяна (1984), Н. Кан (1993), З. Миркиной (1996, 1997) В. Авербуха (1998) это был пятый по счету полный перевод «Сонетов», его следует признать первым полноценным переводом, изданным в России, поскольку он появился в составе одной из наиболее профессионально подготовленных книг Рильке, изданной относительно большим тиражом (11000 экземпляров), так что он оказался доступным многим почитателям Рильке, чего нельзя сказать о переводах названных выше переводчиков. В. Б Микушевич (р. 1936) – один из наиболее известных переводчиков поэзии Р. М. Рильке. Он родился в 1936 г. Окончил Московский институт иностранных языков. Поэзию Рильке начал переводить в конце 50-х годов прошлого века. Поэт, переводчик, прозаик, религиозный философ. Переводит европейскую поэзию. В его переводе вышли такие книги Р.М. Рильке, как «Книга часов», «Новые стихотворения», «Дуинские элегии», «Сонеты Орфею», «Сады» и «Валезанские катрены» (в переводе с французского языка), а также многие другие известные циклы поэта.

1999 год, который мы определяем как год завершения второго этапа рецепции «Сонетов к Орфею» в России, ознаменовался выходом в свет двух новых полных переводов этого цикла. З. Миркина напечатала ранее публиковавшиеся части «Сонетов к Орфею» в своей книге «Невидимый собор», а во втором томе трехтомного собрания сочинений Рильке, подготовленного Е.В Витковским и изданного в Харькове, в разделе: «Книги 1907-1923 гг. в иных переводах» были помещены переводы В. Топорова. В этом же томе, в его основной части напечатан и перевод В. Микушевича. В.Л. Топоров (1946–2013) – выпускник филологического факультета Ленинградского университета (1969), известный переводчик, критик, публицист. Переводить Рильке начал в 1965 году. В его переводе, кроме «Сонетов к Орфею», изданы «Дуинские элегии», вторая часть «Часослова», значительное количество текстов из «Новых стихотворений». В письме к Е.Л. Лысенковой В. Топоров подчеркивал важную особенность «Сонетов к Орфею»: «Надо … учесть, что лишь „Новые стихотворения“ и „Книга картин“ распадаются на отдельные стихотворения, а „Часослов“, „Сонеты к Орфею“, „Дуинские элегии“ представляют собой, по сути дела, поэмы [7, с. 83].

Ниже мы представим все упомянутые в статье переводы с 1988 по 1999 годы в таблице. В ней приводятся только первые публикации переводов. Повторные публикации в других изданиях нами не учитывались.

(Условные обозначения : А – В. Авербух, Б – В. Белков, Б1 – И. Белавин, Б2 – Н. Болдырев, В – Е. Воропаев, Г – Н. Гучинская, К – Н. Кан, К1 – А. Карельский, К2 – В. Куприянов, Л – В. Любецкая, М – В. Микушевич, М1 – З. Миркина, Н – А. Немировский, Р – Г. Ратгауз, С – О. Седакова, С1 – Е. Садовской, С2 – Б. Скуратов, Т – В. Топоров, Ч – Р. Чайковский, Ш – А. Шведов, Щ – Д. Щедровицкий).

Как видно из таблицы, за период с 1988 по 1999 год на русский язык пятью переводчиками были переведены все сонеты первой и второй части. Кроме того, шестнадцать переводчиков выполнили переводы отдельных сонетов обеих частей.

Таким образом, всего за эти годы к «Сонетам к Орфею» обращался двадцать один переводчик, при этом пятнадцать из них впервые. Общее число переводных версий составило 427 (включая пять полных переводов, давших 275 версий), поскольку отдельные сонеты переводились неоднократно многими переводчиками. Так, 21 сонет первой части был переведен десять раз, сонет 12 второй части девять раз и т. д.

Второй этап рецепции «Сонетов к Орфею» Р.М. Рильке средствами русского языка, охватывающий 1988 – 1999 годы, ознаменовался появлением пяти полных переводов цикла (Н. Кан, В. Авербух, В. Микушевич, З. Миркина, В. Топоров).

Несмотря на признание того факта, что «Сонеты к Орфею» представляют собой единый цикл, в течение всего рассмотренного периода публиковались переводы отдельных стихотворений из первой и второй частей.

Обращает на себя внимание также и то обстоятельство, что все переводчики, переводившие «Сонеты к Орфею» в этот период, это люди преимущественно с высшим филологическим образованием, хорошо знающие языки, успешно работающие во многих других областях художественной литературы.

В качестве приложения мы приводим библиографические данные о всех известных нам переводах «Сонетов к Орфею» на русский язык на протяжении второго периода.

 

Список переводов «Сонетов к Орфею» на русский язык 1988–1999 гг.:

1988

Р.М. Рильке [стихотворения] / пер. с нем. О. Седаковой // Родник. – 1988. – № 8. – С. 14 (13–16).

Золотое сечение. Австрийская лирика XIX-XX вв. – М.: Радуга, 1988. – С. 240–253.

1992

Р.М. Рильке. Как занавес пусть распахнется местность / пер. с нем. Д. Щедровицкого, Б. Скуратова // Новый мир. – 1992. – № 2. – С. 176–178.

1993

Р.М. Рильке. Сонеты к Орфею / пер. с нем. А. Шведова // Ной. – 1993. – № 5. – С. 174-176.

Рильке Р.М. Сонеты к Орфею / Пер. с. нем. Н. Кан // Ностальгия. Частная российская независимая газета [Москва]. Литературное приложение № 1. – 1993. – № 10. – С. 1–6.

Германский Орфей. Поэты Германии и Австрии XVIII-XXвв. на русском и немецком языках / пер. с нем. Г. Ратгауза. – М.: Книга, 1993. – С. 351–365.

Немецкая и австрийская поэзия двух веков в переводах А. Карельского (1936–1993). – М.: Медиум, 1993. –С. 99-107

Гучинская Н.О. История зарубежной (немецкой) литературы (Р.М. Рильке, Г. Гессе, Ф. Кафка, Т. Манн). Лекции. – СПб.: Образование, 1993. – С. 19-20.

1994

Из «Сонетов к Орфею» Райнера Марии Рильке // Любецкая В. Избранное. Стихотворения и переводы 1967-1994. – [Б. м.]: Фонд духовного творчества, 1994. – С. 143–192

1995

Из сборника «Сонеты к Орфею» / пер. с нем. В. Микушевича // Рильке Р.М. Собрание стихотворений. – СПб.: Биант, 1995. – С. 324.

Чайковский Р.Р. «Страницу первую читаю…». Новые переводы из Р.М. Рильке // Вечерний Магадан. – 1995. – 7 июля (№ 27). – С. 10.

1996

Р.М. Рильке. Небесные грани. Избранное / пер. с нем. А. И. Немировского. – М.: Версты, 1996. – С. 179–201. (а)

Рильке Р.М. Сонеты к Орфею / пер. с нем. З. Миркиной // Лики культуры: альманах. Звучащие смыслы. – М.: ИНИОН РАН, 1996. – С. 132–139. (б)

1997

В. Белков. Сладкая каторга [переводы из Р.М. Рильке] // Русский Север [Вологда]. – 1997. – 25 февр. – С. 8

Рильке Р.М. Сонеты к Орфею / пер. с нем. З. Миркиной // Культурология. XX век. Духовная встреча. Проблемно-тематический сборник III. – М.: ИНИОН РАН, 1997. – С. 103–122.

Рильке Р.М. Сонеты к Орфею // Белавин И. Равнины осени. Стихотворения. Поэма. Поэтические переводы. – М.: Carte Blanche, 1997. – С. 96–97.

1998

Хольтхузен Г.Э. Райнер Мария Рильке / пер. с нем. Н. Болдырева. – Челябинск: Урал LTD, 1998. – С. 232.

Рильке Р.М. Сонеты к Орфею / пер. с нем. В. Авербуха – Опава: б. и., 1998. – 135 с.

Рильке Р.М. Сонеты к Орфею / пер. с нем. В Микушевича // Рильке Р.М. Избранные сочинения. – М.: РИПОЛ КЛАССИК, 1998. – С. 539–572.

Из «Сонетов к Орфею» / пер. с нем. В.Г. Куприянова // Рильке Р.М. Стихотворения. – М.: Радуга, 1998. – С. 153–155.

1999

Рильке Р.М. Сонеты к Орфею / пер. с нем. Е. Воропаева // Peterburgische Zeitung. – 1999. – № 1. – S. 9.

Рильке Р.М. Сонеты к Орфею / пер. с нем. В. Топорова // Рильке Р. М. Стихотворения (1906–1926). – Харьков: Фолио; М.: АСТ, 1999. С. 540–568.

Рильке Р.М. Сонеты к Орфею / пер. с нем. З.А. Миркиной // Миркина З.А. Невидимый собор. – М.–СПб.: Университетская книга, 1999. – С. 52–75.

 

 

 

 

 

СТРАТЕГІЇ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ НА ОСНОВІ ПОЄДНАННЯ ОКРЕМИХ ТЕОРІЙ

Постановка проблеми. За сучасних умов функціонування аграрного ринку особливо гостро постають питання підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств, як у межах національного рівня, так і при виході на зовнішні ринки. На нашу думку, в першу чергу, це стосується саме сільськогосподарських товаровиробників, як основних учасників отриманого в аграрній сфері валового національного продукту країни. На жаль, наразі, мова не йде про високий рівень конкурентоспроможності в аграрній сфері, що спричинено дією ряду факторів, як суб’єктивних, так і об’єктивних. Звичайно, дане твердження стосується лише результатів функціонування малих та середніх за розмірами вітчизняних підприємств. Однак, необхідно також зазначити, що саме ці вказані підприємства займають найбільшу частку у структурі виробництва валової продукції сільського господарства.

Що стосується актуальності проведеного наукового дослідження, то, на нашу думку, вітчизняні особливості провадження виробничо-комерційної діяльності аграрних підприємств ще не дійшли до розуміння та прийняття однієї з основних теорій ефективного функціонування та складової окремих стратегій підвищення їх конкурентоспроможності – теорії маркетингу.

Аналіз останніх досліджень й публікацій та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Слід відзначити, що теоретично всі категорії, елементи, системи та склад комплексу маркетингу вже давно розкриті, зокрема, і для умов аграрного виробництва. Але, наразі, жодне аграрне підприємство (знову ж таки не включаючи великі, наприклад, агрохолдинги та ін.) не використовує офіційно у своїй організаційній структурі службу маркетингу. І, навіть, більш того, хотілось би відмітити, що опитування деяких керівників вітчизняних аграрних підприємств доводить, що переважна більшість з них не передбачає впровадження маркетингової діяльності і взагалі не розуміють сутності та особливостей даного виду діяльності. І, як висновок, не вважають за необхідне використовувати можливості підвищення рівня конкурентоспроможності своїх підприємств та своєї продукції на основі застосування комплексу маркетингу.

На нашу думку, саме через пристосування основних інструментів комплексу маркетингу з теоретичної основи до практичних дій аграрна сфера можливо не лише зможе підвищити рівень конкурентоспроможності підприємств, а й взагалі покращити результати їх виробничо-господарської діяльності на довгострокову перспективу.

Мета статті полягає у визначенні основних стратегій надбання конкурентних переваг для умов виробничо-комерційної діяльності аграрних підприємств з використанням інструментів теорії маркетингу, як важливої складової механізму підвищення їх рівня конкурентоспроможності.

Виклад основного матеріалу. Ключовими категоріями для проведення наукового дослідження є «конкурентоспроможність підприємства», «конкурентоспроможність продукції», «конкурентні переваги підприємства», а також «маркетингова діяльність». На нашу думку, особливості теоретичного визначення відзначених базових понять є першочерговим завданням.

Розуміння сутності поняття конкурентоспроможності вже розкрито у великій кількості дослідницьких робіт, як вітчизняних, так і зарубіжних вчених. Визначення даної категорії було розкрито всебічно, з точки зору поняття, взаємозв’язків і взаємозалежностей, більше ніж у 10 тисячах наукових робіт.

Так, з однієї сторони, «конкурентоспроможність» слід розглядати як здатність підприємств витримувати конкуренцію на ринку та мати можливість протистояти конкурентам або як результативність підприємства у задоволенні потреб споживачів порівняно з конкурентами, що пропонують товар – аналог. Фатхутдинов Р.А. зазначає, що конкурентоспроможність є властивістю об’єкта, що характеризується ступінь реальної або потенційної задоволеності ним порівняно з об’єктами – аналогами, які представлені на даному об’єктовому ринку [4]. Згідно теорії Райзберга Б.А., «конкурентоспроможність» – це реальною й потенційною можливістю підприємств за існуючих умов виробляти та реалізувати свою продукцію, яка за основними ціновими й неціновими характеристиками може бути привабливішою для потенційних споживачів, ніж такий аналог у конкурентів [3].

Поняття «конкурентних переваг» і розроблена М. Портером теорія конкурентних переваг дають методологічну основу для визначення «конкурентоспроможності». На думку М. Портера, конкурентоспроможність, наприклад, в широкому розумінні економіки на національному рівні визначається продуктивністю, з допомогою якої країна або регіон використовують свої наявні природні та трудові ресурси [2].

Загальноприйняте поняття «конкурентоспроможності», яке найбільш відповідає нашій тематиці, пов’язане з теорією Піддубного І.О. та Піддубної А.І. За даною теорією конкурентоспроможність являє собою потенційну або вже реалізовану здатність підприємств до ефективного функціонування у зовнішньому середовищі, яка основана на використанні конкурентних переваг і тим самим відображає його позиціювання відносно конкурентів [1].

Загалом, конкурентні переваги підприємства слід розглядати як прояв переваг над іншими підприємствами, які є конкурентами в усіх сферах діяльності. Тобто це є випередженням вказаних конкурентів, в першу чергу, за рахунок ефективної реалізації ринкових факторів успіху, як зовнішніх, так і внутрішніх, чи ключових компетенцій. З погляду на основні джерела виникнення конкурентних переваг в аграрних підприємствах, їх можна поділити на конкурентні переваги низького й високого рівнів. При чому переваги низького рівня для підприємств створюються, наприклад, через використання дешевих трудових ресурсів, доступних дешевих джерел сировини, що, на сьогоднішній день, є нестабільними при використанні. Тому дані переваги можна швидко втратити. Конкурентні переваги підприємств високого рівня сформовані вже за наявності кваліфікованих трудових кадрів, на застосуванні новітніх інновацій технологій та ін.

Конкурентні переваги підприємства в теорії є концентрованим проявом переваг над конкурентами з точку зору економічної, техніко-технологічної, організаційної, управлінської та інших видів діяльності підприємства. При цьому їх можна виміряти загальними економічними показниками, такими як зниження витрат виробництва, отримання додаткового прибутку, підвищення рівня рентабельності, збільшення ринкової частки підприємств чи обсягів продажів продукції та ін.

Всі зазначені сфери виробничо-господарської діяльності підприємств повністю змістовно пов’язані з провадженням маркетингу і маркетингової діяльності. Якщо розглядати теоретичну сутність, то «маркетинг», в найпростішому розумінні, є процесом управління виробничо-збутовою діяльністю підприємств, з метою не лише отримання та максимізації прибутку, а й якнайповнішого задоволення потреб споживачів. Маркетингова діяльність на підприємствах базується на використанні основних чотирьох інструментів комплексу – товарної, цінової, комунікаційної та збутової політик в комплексі.

Проведене наукове дослідження діяльності окремих сільськогосподарських підприємств регіону дає змогу узагальнити такі положення.

По-перше, керівники підприємств вважають, що у діяльності їх підприємств немає ніякого маркетингу і це їм зовсім не потрібно. По-друге, вони лише в теорії знають про існування конкурентоспроможності, в деяких випадках про методи її визначення та шляхи підвищення, однак, знову ж таки, у своїй діяльності не приділяють цьому увагу. І, по-третє, всі опитані керівники наголошують на тому, що за сучасних умов функціонування основне і єдино важливе їх завдання – зосередження основної уваги на виробництві продукції та її ефективному збуті.

Саме за таких реалій, на нашу думку, поєднання теорії до проблем практики може бути ефективним інструментом підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарських підприємств на перспективу. При цьому, слід також відмітити, що процес використання маркетингу в аграрному підприємстві можливо і відбувається в повному обсязі, але його не розглядають з цієї сторони.

Зокрема, хотілось б відмітити, що на кожному підприємстві, в тому числі й в аграрній сфері, проваджується і товарна політика, і цінова, і комунікації або товаропросування, і звичайно ж політика розподілу або збуту продукції. Всі зазначені інструменти маркетингу належним чином функціонують, але лише як окремі елементи. Ми вважаємо, що ефективність їх використання буде значно більшої при застосуванні зазначених політик у комплексно, як єдине ціле. А якщо додати до цього ще й проведення аналізу окремого об’єктового ринку, хоча б деяких його основних показників, то все це системно складатиме маркетинг і маркетингову діяльність. Лише тоді аграрні підприємства зможуть стверджувати про маркетингову інноваційність їх функціонування.

Поєднуючи теорію формування конкурентних переваг на підприємстві і комплекс маркетингу, можна виокремити наступні маркетингові елементи підвищення рівня конкурентоспроможності сільськогосподарських підприємств.

Що стосується конкурентних переваг по товарній політиці, то головною задачею є формування відповідного асортименту. Сутність забезпечення конкурентних переваг на підприємствах з цієї сторони відображено через планування фактично всіх видів діяльності, що спрямовані на відбір продукції для довгострокового виробництва. Метою останнього є ефективність реалізації на запланованому об’єктовому ринку відповідно до вимог споживачів. Система формування конкурентних переваг підприємств з точки зору товарної політики має включати такі позиції.

  1. Вивчення існуючих і можливих потреб споживачів, проведення аналізу способів та методів використання продукції на основі купівельного попиту на об’єктових ринках.
  2. Оцінка товарів – аналогів у конкурентів.
  3. Повна оцінка щодо показників якості продукції підприємства з точки зору споживачів.
  4. Вирішення питань стосовно продукції, яку слід внести в асортимент, а яку вилучити через зміни і низьку конкурентоспроможність.
  5. Проведення диверсифікації продукції за рахунок інших можливостей і напрямів виробництва.
  6. Оцінка і аналіз всього асортименту продукції підприємства, які є невід’ємною частиною маркетингу.

Складність вирішення таких задач полягає в складності об’єднання всіх елементів комплексу для досягнення поставленої кінцевої цілі – оптимізації асортименту з урахуванням стратегічної ринкової мети підприємства. Якщо цього досягти не можливо, то слід в асортимент включати види продукції, впроваджені скоріше для зручності виробничих (технологічних) підрозділів підприємства, ніж для споживачів. З точки зору теорії маркетингу дане є суперечним і може з розряду конкурентних переваг перейти до розряду конкурентних вад підприємства.

За ціновою політикою також існують стратегії створення різних конкурентних переваг підприємств. До першої стратегії відносять цінове лідерство, при якому центр уваги підприємств при виробництві продукції – це витрати. На нашу думку, основними джерелами утворення цінових конкурентних переваг аграрних підприємств є наступні.

  1. Провадження раціональної виробничо-комерційної діяльності на основі існуючого досвіду.
  2. Масштаби виробництва, зокрема, економія через зниження витрат на одиницю при зростанні обсягів виробництва продукції.
  3. Використання та економія ресурсів за рахунок синергічного ефекту, який виникає при виробництві різного асортименту продукції.
  4. Оптимізація внутрішніх зв’язків на підприємствах, що має сприяти зниженню загальновиробничих й адміністративних витрат.
  5. Кооперація та інтеграція з мережами розподілу та постачанням тощо.

Використовуючи стратегії створення конкурентних переваг підприємства через елементи цінової політики, не можна забувати, що продукція має відповідати певній диференціації. Лише за таких умов цінове лідерство підприємства може принести суттєвий економічний ефект. Якщо ж якість продукції підприємства – цінового лідера буде значно нижчою за якість товарів – аналогів, то для створення цінових конкурентних переваг може знадобитися значне зниження ціни, яке призведе до отримання негативних наслідків для підприємств. Проте слід відзначити, що стратегії диференціації і цінового лідерства не мають змішуватися, вже не кажучи про те, що їх не слід використовувати одночасно.

Диференціація є наступною стратегією створення цінової конкурентної переваги. При використанні даної стратегії підприємства намагаються надати продукції дещо відмінне. З точки зору маркетингу, це може сподобатись споживачам і за що вони будуть готові платити. Підприємствам зовсім не обов’язково використовувати лише диференціацію продукції для отримання надбавки до ціни. Диференціація може сприяти розширенню обсягів продажу або за рахунок збільшення кількості продукції, або за рахунок стабілізації споживання в незалежності від коливань попиту на ринку та через налагодження довгострокових зв’язків.

Так, для формування ефективних конкурентних переваг підприємства на основі диференціації необхідно наступне.

  1. Оперувати інформацією про рішення щодо закупівель потенційними споживачами.
  2. Знати споживчі критерії, на основі яких можна зробити вибір при закупівлях продукції, наприклад, ціна, властивості, термін поставки і т.п.
  3. Виокремити чинники, які формують уявлення споживачів про продукцію, зокрема, джерела інформації про товар, імідж підприємства і т.п.

Після проведення детального аналізу і виходячи з можливостей підприємства для створення продукції відповідного рівня диференціації та встановлення відповідних цін, які повинні дозволяти споживачам придбати диференційовану продукцію, підприємство може проваджувати виробництво такої продукції.

Третьою ціновою стратегією, яку підприємства можуть використовувати для формування своїх конкурентних переваг, слід вважати концентрацію уваги на інтереси конкретних або окремих споживачів. У цьому разі підприємства виробляють продукцію спеціально для зазначених споживачів. Концентроване виробництво окремих видів продукції пов’язано з задоволенням незвичних потреб певних споживачів. Чи створюється специфічна, не звичайна система доступу до продукції – системи продажу, доставки та ін. Реалізуючи стратегію концентрованого формування при виборі та користуванні конкурентними перевагами підприємств, можливо використовувати одночасно як ціновими залученнями споживачів, так і диференціацією.

За провадженням на підприємстві політики товаропросування та збуту продукції формування конкурентних переваг ефективне на основі оптимізації ролі, значення та ефективності функціонування оптових аграрних ринків.

Відсутність альтернативних для товаровиробників каналів реалізації аграрної продукції призводить до негативного розвитку галузі загалом та до їх нестабільного фінансового становища. Тому однією з умов одночасного вирішення проблеми постачання переробних підприємств аграрною сировиною і ефективного збуту продукції вітчизняними товаровиробниками повинні виступати оптові агросировинні ринки.

Метою створення таких ринків є стимулювання виробництва на основі формування ефективного механізму взаємної зацікавленості виробника і споживача аграрної продукції шляхом встановлення зв’язків на основі прямого маркетингу між ними, регулювання виробництва і збуту продукції спираючись на задоволеність споживчого попиту на об’єктових ринках. Відправними моментами системного формування агросировинних ринків виступає основоположна концепція й об’єктивні особливості формування конкурентного середовища як на національному, так і на регіональних ринках.

Запропонований захід набуває актуальності за сучасних умов функціонування сільськогосподарських товаровиробників, які майже всю продукцію змушені реалізовувати через так звані «інші канали реалізації», які й представляють всі можливі посередницькі організації. Тому, ми вважаємо, що дані пропозиції слід проваджувати в діяльність підприємств в рамках реалізації цільових програм розвитку сільського господарства. Необхідність створення оптових агросировинних ринків викликана тим, що система постачання і збуту в аграрному виробництві, яка існувала в дореформений період, ліквідована, а існуючі стихійні ринки продовольства мають серйозні недоліки для товаровиробників. До числа недоліків можна віднести дезінтеграцію всіх ланок агропромислового виробництва, скорочення інвестиційних ресурсів, зростання виробничих витрат і обігу, зниження платоспроможного попиту, нерегульований імпорт, диспаритет цін та інші негативні економічні й соціальні відносини в сільському господарстві.

При формуванні конкурентних переваг підприємств важливо мати орієнтир на потреби потенційних споживачів та особливості в діяльності конкурентів, які є реальними і зможуть виділити продукцію на ринку.

Дослідження механізму формування конкурентних переваг підприємств сфери аграрного виробництва дозволяє трактувати його як систему взаємозалежних та взаємопов’язаних важелів, способів та методів, правил та умов, що впливають на процес виробництва продукції.

Економічний інструментарій в механізмі формування конкурентних переваг підприємств виконує стимулюючу функцію, забезпечує реалізацію інтересів всіх операторів ринку і допоміжних бізнес-процесів, а також регулює їх відповідальність через відповідні економічні відносини. Вони є економічною базою, яка визначає порядок функціонування механізму конкурентних переваг в аграрному виробництві.

Кожен сегмент механізму формування конкурентних переваг на рівні суб’єкта господарювання представлений сукупністю наступних інструментів:

— економічний інструмент – організація, планування, аналіз і контроль, облікова політика, ціна, внутрішній аудит, повне інформаційне забезпечення, економічні норми і нормативи, економічні стимули та санкції, умови оплати праці, управління витратами та ін.;

— техніко-технологічний інструмент – якісні параметри технологічних прийомів вирощування сільськогосподарських культур, системи машин, строки проведення технологічних операцій, технологічні схеми чи карти, урожайність чи продуктивність, сівозміни тощо;

— якісний інструмент – засміченість, вологість, скловидність, вміст клейковини та білка, жирність, кислотність, масляничність та інші;

— інструменти відносин – зміст контрактів, їх умови та порядок укладання, розподіл отриманого доходу та прибутку, взаєморозрахунки, регулювання встановлених техніко-технологічних і економічних нормативів, якісні параметри роботи відповідних груп, відповідальність та ін.;

— організаційний інструмент – виділення підрозділів відповідно до організаційної та виробничої структури підприємства, виявлення більш продуктивних підрозділів, обґрунтування виробничої програми підприємства, обґрунтування існуючого та потенційного ресурсного забезпечення виробництва, вибір моделі по оплаті праці, розподільчі відносини, обґрунтування трансфертного ціноутворення на продукцію та послуги внутрішнього обороту, розробка методичних підходів його розподілу між учасниками та ін.

Суть запропонованого підходу полягає в тому, що процес виробництва аграрної продукції розподілено на окремі елементи – операції, прийоми, стадії, якими слід управляти як самостійними об’єктами. При чому роботу по оцінці техніко-технологічних й інших альтернатив можна визначити однією зі стадій даного процесу. Тобто процес представлено як оцінку матеріальних ресурсів, технологічних прийомів, технічних засобів. Також слід додати безпосередній технологічний процес виробництва аграрної продукції та її подальша реалізація. І на кожній стадії необхідним є використання відповідних вже запропонованих інструментів.

Такий підхід дозволятиме проводити оцінювання ефективності виробничо-господарських процесів з позицій кон’юнктури ринку. Це пов’язано з тим що на ринку аграрної продукції потенційний споживач має оцінювати конкурентні переваги підприємств і їх продукції не лише через якісні, а й через цінові вподобання, що виражатиметься у зростанні обсягів реалізації, доходу та прибутку. Найбільш повно конкурентні переваги підприємств проявляються через отриманий прибуток, який вловлює розширення обсягів реалізації в силу виробництва високоякісної аграрної продукції. І як наслідок, зниження витрат виробництва, що дозволятиме лідерувати по ціновій конкуренції.

Що стосується прибутку, то він є узагальнюючим критерієм ефективності виробничо-комерційного процесу аграрних товаровиробників в цілому. Основна його частина направлена на використання досягнень науково-технічного прогресу та розширення виробництва. І саме отриманий прибуток, як основна частина, «вільних» фінансових ресурсів для продовження виробничої діяльності, є головним інструментом запропонованих заходів щодо підвищення конкурентоспроможності аграрних підприємств.

Висновки та пропозиції.. Отже, маркетингову діяльність й конкурентні переваги підприємств, в тому числі й аграрних, не можливо ототожнювати лише з потенційними можливостями, при чому на відміну від можливостей, конкурентні перевагами є фактом, який фіксується в результаті реальних переваг підприємств над конкурентами на відповідних об’єктових ринках.

Саме тому в практичній діяльності підприємств конкурентні переваги є основною метою та важливим результатом виробничо-господарської діяльності. З представленого можна зробити висновок, що всі існуючі стратегії формування конкурентних переваг підприємств мають суттєві відмінності та особливості. Підприємства повинні для себе досить чітко визначити, яку саме конкурентну стратегію воно реалізовуватиме. В той же час, необхідно розуміти та приймати існування певного взаємозв’язку між конкурентними стратегіями, що слід враховувати при формуванні конкурентних переваг підприємств, та маркетинговою діяльністю зазначених підприємств. При чому саме на основі їх одночасного використання в діяльності підприємство досягатиме найвищих результатів.

Некая вторая статья журнала №12

Lorem ipsum dolor sit amet, consectetur adipiscing elit. Maecenas vitae ante et arcu iaculis consequat vel sed lectus. Vivamus sit amet tellus ligula. Aenean sem nunc, aliquet vel ex sed, faucibus elementum mauris. Pellentesque euismod rhoncus pretium. Donec pharetra, diam in ultrices tempor, dolor libero mattis massa, ut scelerisque quam ligula vitae ex. Integer quis orci sed lacus convallis hendrerit. Curabitur sagittis vestibulum massa, quis tincidunt risus iaculis sit amet. Vivamus convallis mollis placerat. Cras non est sagittis lectus eleifend iaculis ut id erat. Aliquam porta ante semper neque tempus porttitor et vel orci. In id vulputate massa. Proin ut mauris ultrices, vestibulum urna quis, gravida turpis.

Etiam pharetra ligula nibh, sit amet lacinia ipsum malesuada ac. Nam pulvinar erat vitae tempus tempus. In vel viverra sapien. Praesent dignissim mauris ut elementum finibus. Nulla at magna feugiat, sollicitudin mi eu, condimentum sapien. Etiam justo est, aliquam eu imperdiet hendrerit, pellentesque ac dolor. Nulla vestibulum risus et enim placerat, quis consectetur felis tempor. Quisque lacus purus, scelerisque eu ante in, fermentum rhoncus ligula. Aliquam rhoncus, sapien varius sollicitudin hendrerit, sapien nisi aliquet metus, vitae porttitor erat velit eget massa. Donec tincidunt quam nisi, sed convallis urna mattis at. Cras vel nibh sapien.