ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ. Ефективне функціонування публічного управління сприяє успішному розвитку будь-якого суспільства. Політична ситуація в країні значною мірою впливає на публічне управління. Разом з тим, коли в країні триває пошук оптимальної форми правління і одночасно здійснюються реформи у різних суспільно важливих інституціях, то публічне управління втрачає налагоджену стабільну систему і потрапляє під вплив багатьох політичних сил, які намагаються не тільки впливати на формування політичних інституцій та публічної політики, а й монополізувати цей вплив. Це створює передумови конфліктної ситуації, яку необхідно врегулювати. Наявність неврегульованих політичних конфліктів між суб’єктами влади призводить до кризи публічного управління.
АНАЛІЗ ОСТАННІХ ДОСЛІДЖЕНЬ І ПУБЛІКАЦІЙ. Протягом останніх років зросла увага українських науковців до питання щодо вивчення та подолання кризи в державному управлінні, зокрема:
– сучасний стан теорії та методології формування державно-управлінських рішень розглядав В.Д. Бакуменко [3, с. 328];
– залежність процесу підготовки, прийняття та реалізації політичних рішень від стану впровадження політичної стратегії і тактики розкрив у дисертації П.В. Мироненко [15, с. 4];
– питанням щодо реформування державного управління і державної служби в Україні приділяв увагу О.Ю. Оболенський [8, с. 348];
– механізми управління кризами суспільного розвитку в системі державного управління досліджувала Т.І. Пахомова [17, с. 66];
– становленню й розвитку антикризових технологій як механізму реалізації цілей державного управління в Україні присвятив свою дисертацію В.І. Шарий [21, с. 25].
Натомість у світовій політичній науці цій тематиці приділяється значно більше уваги. Серед сучасних зарубіжних досліджень, присвячених політичній кризі, варто відзначити праці, в яких розглядаються питання концептуалізації поняття кризи, методології її дослідження, а також еволюції наукової рефлексії щодо цієї проблематики.
Американський дослідник C. Фланаган визначає кризу як виклик чинній владі, загрозу її авторитету, що досягає рівня, на якому владні структури вже не в змозі підтримувати стабільність існуючого ладу [19, с. 48].
Німецький учений Е. Циммерманн зазначив, що політична криза є значно ширшим поняттям, аніж урядова криза або криза управління. Вона більшою або меншою мірою призводить до зміни політичного курсу («policies») та політичної системи загалом [20, с. 69].
За словами польського вченого П. Штомпка, період політичної, економічної чи культурної кризи значно пожвавлює традиції: люди звертаються до досвіду предків. «Критичний традиціоналізм» є поширеною ідеологічною позицією у такій ситуації, оскільки прагне врівноважити функції та дисфункції тієї чи іншої традиції в конкретному випадку [22, с. 98].
Фундаментальною є праця Т. Парсонса «Система сучасних суспільств», у якій автор вважає довіру однією з умов, що забезпечує суспільну стабільність, своєрідним способом кредитування політики [16, С. 24-26].
Французький соціолог М. Доган у статті «Ерозія довіри у розвинених демократіях» доводить, що у Франції та й загалом у світі спостерігається значний відсоток громадян, що виражають слабку довіру або ж сильну недовіру до окремих політичних інститутів та осіб, які ними керують, не заперечуючи легітимності самої політичної системи. За словами вченого, це характерно переважно для систем, що стабільно функціонують, яким не загрожує руйнація. У таких умовах криза легітимності сприймається як новий поштовх до розвитку [9, c. 86].
Отже, політична криза як феномен цікавила мислителів, дослідників, науковців з давніх часів. З останньої чверті ХХ століття політична криза стає об’єктом особливої уваги науковців західних країн, а з 1990-х років – і пострадянських, у тому числі України.
Варто зауважити, що в працях українських науковців здебільшого досліджується адміністративний аспект державного управління, а питанням політичної складової кризи публічного управління на сучасному етапі приділяється мало уваги. Це питання потребує додаткового вивчення, і тому завданням нашої статті є визначення сутності та особливостей політичної кризи публічного управління, аналіз основних її причин і з’ясування питань, на які політичним силам потрібно першочергово звертати увагу, щоб уникнути негативних наслідків кризових явищ.
ВИДІЛЕННЯ НЕВИРІШЕНИХ РАНІШЕ ЧАСТИН ЗАГАЛЬНОЇ ПРОБЛЕМИ. Зазначені терміни вимагають докладного вивчення в Україні та систематизації найкращих зарубіжних практик. Потрібно досліджувати інструменти публічного управління для врегулювання політичної кризи. Важливо удосконалюючи впроваджені наукові досягнення у сфері державного управління, наслідувати найкращі зарубіжні тенденції та практики і сприяти розвитку науки публічного управління.
МЕТА СТАТТІ. Метою статті є дослідження понять «політика» «політична криза» «політична криза публічного управління», аналіз політичної кризи публічного управління, її ознак, причин та шляхів подолання, актуальних для українських реалій.
ВИКЛАД ОСНОВНОГО МАТЕРІАЛУ. Державне управління як явище є складним і багатогранним, тому і не існує сталого, вичерпного та загальновизнаного визначення державного управління.
В основі визначень державного управління, поданих більшістю українських науковців, закладено класичне розуміння управління у державному секторі, що було запропоноване Максом Вебером. Вважається, що головною рисою державного управління є його владний характер, витоками якого є державна воля та поширення на все суспільство.
У сьогоднішніх умовах відбувається якісна зміна способів і методів державного управління. Нині у вітчизняній літературі дедалі частіше використовується поняття «публічне управління», що відповідає сучасним тенденціям і практиці функціонування інститутів демократичного суспільства, але законодавчо це поняття не закріплено. Водночас здебільшого ще вживається термін «державне управління», який не є точним відповідником терміна «публічне управління» або поєднанням цих понять.
Ключовим аспектом державного управління є держава, тимчасом як публічного управління – народ.
Варто зазначити, що система публічного управління охоплює багато підсистем: політичну, економічну, соціальну, адміністративну, правову, гуманітарну тощо. На процес її формування та розвитку, безумовно, впливають як внутрішні (нестабільність соціально-політичної системи держави), так і зовнішні (геополітичне становище, світова фінансова криза тощо) чинники.
Сам термін «публічне управління» (англ. Public management) уперше був використаний у науковій практиці у 1972 році англійським державним службовцем Десмондом Кілінгом у його науковій праці «Management in Government» [11], в якій відзначалося, що «публічне управління – це пошук використання у найкращий спосіб ресурсів задля досягнення пріоритетних цілей державної політики». Водночас один із сучасних дослідників публічного управління Гірт Букерт [5] наголошує на тому, що «публічне управління не є певним нейтральним, технічним процесом, а є діяльністю, яка тісно пов’язана з політикою, законом і громадянським суспільством».
Підсумовуючи вищесказане, можемо зазначити, що суть державного управління як самостійного виду державної діяльності слід розуміти як систему елементів державної влади, яка має виконавчо-розпорядчий характер, виконує функції і завдання держави у процесі регулювання економічної, соціально-культурної та адміністративно-політичної сфер. А на публічне управління завжди впливали і впливають проблеми світової та внутрішньої політики, суспільного життя загалом. Публічне управління вивчає взаємодію політичної системи, державного сектору, співвідношення муніципальних, державних та народних інтересів із залученням суспільства до контролю всіх органів влади.
Отже, враховуючи, що державне управління є складовою публічного управління, ми будемо використовувати термін «публічне управління», оскільки вважаємо його ширшим поняттям.
Не можна оминути й питання взаємозалежності понять «публічне управління» та «політика», які об’єднує природа походження, пов’язана із феноменом влади.
То що ж таке політика? Термін «політика» походить від давньогрецького слова «поліс» (місто-держава) та його похідних: «politike» (мистецтво управляти державою), «politeteia» (конституція), «polites» (громадяни), «politica» (державний діяч). Єдиного визначення поняття «політика» не має.
Політика існує там, де суперечки між людьми починають набувати суспільно значущого характеру, тобто зачіпають інтереси великих груп людей. Політику можна вважати засобом подолання суперечок у суспільстві.
Своїм походженням слово «політика» зобов’язане видатному давньогрецькому мислителю античного світу Аристотелю (384–322 до н.е.). Він відводив політиці одне з провідних місць, вважаючи її найважливішою наукою, функції якої пов’язані з основною суспільною метою – узгоджувати, регулювати спокій, творчу діяльність людей, загальне благо з благом окремих індивідів і за допомогою управління – людське суспільне співжиття.
Аристотель у трактаті «Політика» наголошував на відповідальності держави за підтримку співпраці і подолання чвар між людьми. Конфлікти виникають там, де держава порушує принципи розподілу благ. Джерело чвар між людьми філософ бачив у нерівності почестей (пихатість) і нерівності майна (користі). Турбота керівника держави в першу чергу про себе (влада, почесті) є головною причиною політичних протиборств, що призводять зрештою до деспотії і тиранії, за яких процвітає насильство над громадянами. Мислитель вважав, що влада повинна належати не бідним і не найбагатшим, а середнім рабовласникам-політикам [1, с. 239].
Крім того, даючи визначення державі як «спілкуванню подібних один одному людей заради досягнення можливо кращого життя», Аристотель мав на увазі тільки вільних громадян грецьких полісів. Варварів і рабів він просто не вважав за людей, гідних спілкування з громадянами держави. Держава уявлялась йому об’єднанням вільних громадян, які спільно керують справами рабовласницького суспільства.
Аристотель цілком погоджувався з думкою свого вчителя Платона щодо тлумачення поняття «політика», хоча багато в чому їх погляди суттєво відрізнялися. За Платоном політика – це активна людська діяльність, що має на меті досягнення загального блага і задоволення соціальних потреб людей, що спрямовується тими, хто володіє вищою силою керівництва, «царським мистецтвом» управління у рамках законності. Головний сенс політики – запобігання соціальним конфліктам, що відбуваються внаслідок протиставлення бідності і багатства, зловживання владою, крайнощів демократії [18, С. 89–454].
Таким чином, викладене вище свідчить, що вчення Аристотеля та Платона не втратило своєї актуальності і в сучасному світі.
Актуальним сьогодні є також бачення «політики» класиком політичної науки, німецьким соціологом, одним і засновників сучасної політичної науки (концепція легітимності влади, теорія бюрократії, дослідження демократії) Максом Вебером (1864–1920), який зазначив, що політика «означає прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади – чи то між державами, чи то всередині держави між різними соціальними групами» [4, с. 644]. Вебер визначав політику як прагнення кожної людини брати участь у владі або впливати на розподіл її між групами в середині держави, як надію завжди знаходити зустрічне розуміння інших членів суспільства щодо своїх дій.
Визначення політики через владу характерне для багатьох мислителів: Нікколо Макіавеллі, Вільфредо Парето, Карла Маркса та інших. Такий підхід до розуміння політики характеризується як силовий, директивний.
Заслуговує на увагу формулювання «політики» у третьому виданні (1961) Міжнародного словника американського лексикографа Нао Вебстера (1758–1843):
«– розділ етики, пов’язаний більше з державним і суспільним організмом у цілому, ніж з окремою особистістю, різновидом (підрозділ) моральної філософії, що має справу з етичними відносинами і обов’язками урядів (владних структур) або інших соціальних організацій;
– громадська та соціальна етика;
– політичні дії, практика;
– політичні відносини або ділове змагання між групами інтересів, а також індивідуумами за владу і лідерство;
– дії з метою розширення контролю з деякими іншими цілями поза урядовими групами;
– політичне життя як основна сфера діяльності або професія;
– політичне керівництво (проведення політики) у приватних справах;
– політичні принципи, переконання, думки або симпатії окремої особистості (жінки чи іншого політика);
– загальна сукупність взаємодіючих і зазвичай конфліктуючих відносин між людьми, що живуть у суспільстві;
– відносини між лідерами і нелідерами в будь-якому соціальному організмі (політичне співтовариство, церква, клуб або профспілка);
– політична наука.» [6]
Отже, політика – особлива сфера діяльності між класами, націями та іншими соціальними групами, ядром якої є проблема завоювання, утримання та використання державної влади та публічного управління.
До ХІХ століття політика розглядалася як вчення про державу, інституційну владу державного рівня.
З поділом влади в державі, децентралізацією владних повноважень, розвитком партійних систем, засобів масової інформації, численних і різноманітних соціальних спільнот, груп, об’єднаних спільними інтересами, потребами, змістом, політика і політичне життя уже не зводиться до державної влади.
Сьогодні немає людини, яка не відчувала б на собі вплив політики, яка вважала б себе поза політикою. Є такий вислів: якщо людина не цікавиться політикою, то політика цікавиться людиною. Адже життя людини як істоти суспільної, соціальної – завжди життя політичне.
Таким чином, можна констатувати, що політика – особлива діяльність з управління державою, суспільством, організаційна і регулятивно-контролююча сфера суспільства, що здійснює, зокрема, управління економічною, правовою, соціальною, культурною, релігійною сферами [10, с. 531].
Політика постійно пов’язана з інтересами тих, хто бореться за завоювання або утримання влади, що в свою чергу завжди пов’язано з протиріччями та конфліктами між великими суспільними групами на основі поділу різних благ. В основі політики лежать або співпраця та взаємодопомога людей, або ворожнеча, конфронтація, насильство та конфлікти між ними і організаціями, що виражають їхні інтереси.
Сьогодні ми спостерігаємо ситуацію, яка склалася через неспроможність політичних сил узгодити свої дії, наслідком чого є гальмування вкрай потрібних законотворчих процесів і ослаблення публічного контролю. Варто звернути увагу на законопроекти, які стосуються виборчого законодавства, що за своєю актуальністю стоять над багатьма іншими, зокрема Виборчого кодексу, який став би єдиним законом із забезпечення однакових умов й адміністративних процедур для проведення всіх видів виборів. Перші намагання реалізувати ідею Виборчого кодексу були ще на початку 2000-их років. Починаючи з 2007 року ПАРЄ та Венеціанська комісія рекомендували українській владі розробити та прийняти Виборчий кодекс. За період 2008 – 2010 роки було підготовлено його проект та подано на розгляд парламенту. У 2010 році Венеціанська комісія надала висновок щодо проекту Виборчого кодексу Верховної Ради України (№ 593/2010) та повернула його на доопрацювання і ухвалення. До сьогодні парламентарі не знайшли можливості для прийняття у сфері безпосереднього народовладдя в Україні стратегічного рішення, орієнтованого на справді важливу перспективу – ухвалення Виборчого кодексу України. Та й загалом усе виборче законодавство політикум намагався «прилаштовувати» під свої виборчі потреби. У новітній історії України було прийнято і діяло майже стільки законів про вибори народних депутатів, скільки власне відбулося самих виборів. Не меншою кількістю законів регулювались і місцеві вибори.
Неприйняття важливих державних рішень супроводжується загостренням усіх існуючих у межах країни конфліктів. Такі неврегульовані конфлікти зрештою можуть призвести до кризи.
Поняття «криза» – одне з найбільш складних, адже має чимало змістових відтінків інтерпретацій та сутнісних характеристик. Сам термін походить від грецького «krisis» – різкий перелом, тяжкий перехідний стан, крайня точка падіння, гостра нестача, невідповідність.
Причини кризи можуть бути різними. Вони поділяються на об’єктивні, пов’язані з циклічними потребами модернізації і реструктуризації, суб’єктивні, що є наслідком помилок і волюнтаризму в управлінні, природні, обумовлені зміною клімату, землетрусами, повенями та іншими природними катаклізмами, а можуть мати і техногенний характер, пов’язаний з діяльністю людини, наприклад аварія на ЧАЕС, вирубка лісів.
При цьому причини кризи можуть бути зовнішніми – зумовленими тенденціями і стратегією макроекономічного розвитку або навіть розвитку світової економіки, конкуренцією, політичною ситуацією в країні, і внутрішніми – пов’язаними з ризикованою стратегією маркетингу, внутрішніми конфліктами, недоліками в організації виробництва, недосконалістю управління, інноваційною та інвестиційною політикою [7, с. 510].
Для розуміння кризи велике значення мають не тільки її причини, а й різноманітні наслідки: можливе відновлення або руйнування, оздоровлення або загострення існуючої, і як наслідок виникнення нової кризи ще більш глибокої і тривалої. Вихід із кризи не завжди може мати позитивні наслідки у короткий термін. Хоча з політичних причин часто відбувається відтермінування вирішення кризових ситуацій на досить довгий час. Прикладом може слугувати відмова Януковича В.Ф. підписувати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, яка призвела до політичної кризи у вигляді Євромайдану 2013 року. Наслідком цієї кризи стала ще глибша політична і соціально-економічна криза та зовнішня агресія: анексія Автономної Республіки Крим Росією, неоголошена війна на Донбасі, економічна війна Російської Федерації проти України – відмова від товарів, заборона транзиту через територію Росії, шантаж енергоресурсами, що спричинило знецінення національної валюти України втричі тощо. Вирішити ці питання відразу Україна не в змозі, але поступово все ж таки відбуваються зміни: зокрема, підписання Угоди з Європейським Союзом, відновлення боєздатності Збройних Сил України, відмова від російських енергоносіїв, організація транзиту товарів в обхід Російської Федерації, освоєння нових ринків збуту, стабілізація грошової системи тощо.
Уперше теоретично осмислити кризові явища в політиці намагалися у своїх творах ще стародавні мислителі. Ця тема становила інтерес у контексті вчень про форми та засоби правління. Роздуми про політичну нестабільність можна знайти в літературних джерелах Стародавнього Єгипту і в давньоіндійській пам’ятці політичної думки – трактаті «Артхашастра» [2, с. 76]. Такі ідеї обґрунтували у своїх творах Н. Макіавеллі [13, с. 97] та Конфуцій [12, с. 114].
Заслуговують на увагу погляди Аристотеля, який одним із перших серед філософів став пов’язувати характер соціальної структури суспільства з його політичним устроєм та політичним розвитком. У своїх роботах він відзначав, що стабільність багато в чому залежить від наявності в суспільстві значного середнього прошарку. Таким чином, політична криза пояснювалася зміною соціальної структури суспільства, коли бідні верстви населення, завжди маючи потенціал до радикальних дій, починали кількісно превалювати над іншими соціальними класами. Крім того, головну причину політичної нестійкості, заколотів і зміни форми держави Аристотель вбачав у спотворенні принципу справедливості, коли олігархія посилює існуючу нерівність, а неправова влада демосу (охлократія) зрівнює багатих і простий народ [1, с. 85].
Загалом у вивченні проблематики політичних криз можна умовно виділити три періоди:
перший – донауковий (з часів Стародавнього Сходу і Античності до середини ХІХ ст.), коли політичні доктрини здебільшого містилися у філософських та релігійних текстах. Для донаукового періоду була характерна описовість та фрагментарність вивчення криз, що розглядались як небажані явища, яких слід уникати;
другий – транзитивний, оскільки йдеться про перехід від релігійно-філософського до політологічного сприйняття феномену кризи (середина ХІХ століття – 1970-ті роки). Наукове пізнання в цей період дедалі більше базувалося на суто політологічному інструментарії. Саме тоді вперше було висунуто тезу про позитивний вплив кризи на розвиток політичної системи;
третій – політологічний (із 1970-х років і донині). У цей період проводиться дослідження та вивчення політичних криз на планетарному рівні, з використанням результатів екологічних, демографічних, економічних та інших досліджень.
Політична криза публічного управління проходить, як мінімум, три основні етапи:
– загострення та нагромадження суперечностей між громадянським суспільством і політикою правлячого кола, а також значної кількості невирішених конфліктів у суспільно-політичному житті суспільства, яке може тривати протягом певного часу. У разі відсутності реакції влади настає черговий етап;
– реальний конфлікт у суспільстві, який не можна врегулювати шляхом переговорів чи компромісів та який гальмує суспільний розвиток;
– загострення кризи, початок розпаду окремих політичних структур, втрата державним управлінням впливу на суспільні процеси [14, С. 51-53].
Саме на третьому етапі нині перебуває Україна.
Позачергові вибори Президента України та позачергові вибори народних депутатів України у 2014 році є тому підтвердженням, а також способом оновлення влади в цілому.
Як наслідок, в суспільстві виникли гострі протиріччя, які призвели до Революції Гідності. В цей час пожвавилася дискусія про боротьбу з корупцією в Україні, про недостатню ефективність щодо впровадження ініційованих владою реформ, про підвищенні рівня прозорості, відповідальності та незалежності системи судочинства, про деполітизацію та професіоналізацію системи державної служби, в тому числі органів місцевого самоврядування, почастішали взаємні звинувачення всередині влади тощо.
Та хоч би скільки говорили на різних рівнях політикуму про подолання політичної кризи, вона буде нездоланною, адже немає волі для її вирішення. Її причини не усунуті, тому вони й далі руйнують Україну.
Ними, на нашу думку, можуть бути:
– політична корупція та зловживання владними повноваженнями (корупція залишатиметься головним індикатором стану справ у політиці та економіці (митниця, податки, бюджетування, державні закупівлі тощо);
– неспроможність влади реалізувати означені цілі;
– гальмування програми реформ;
– перехід влади від політики реформ до режиму самозбереження;
– прояв у владі високого рівня конфліктності, низької управлінської ефективності, дефіцит суспільного діалогу;
– демонстрація правлячою більшістю мови торгу, шантажу, ультиматумів та чвар замість консенсусу та мови політики;
– криза довіри між учасниками коаліції;
– зростання напруження у відносинах між урядом та адміністрацією Президента (конкуренція за концептуальне лідерство), що призводить до конфлікту за повноваження та право визначати державний курс;
– позбавлення політичної опозиції в парламенті та за його межами можливості контролювати дії влади та впливати на формування державної політики, що в подальшому може привести до нової політичної кризи;
– відсутність ефективної системи державної регіональної політики та моделі реінтеграції країни програмує зіткнення і конфлікт відцентрових і доцентрових сил (може перерости у політичний клінч у взаєминах між центром і регіонами);
– загострення неврегульованого конфлікту на сході України, проблема переселенців, подвійне пенсійне забезпечення, відсутність артикульованої політики щодо майбутнього території Донбасу, збільшення злочинності на прилеглих до зони конфлікту територіях, контрабанда зброї та наркотиків в Україні через блокпости та лінії розмежування;
– інерційність зовнішньої політики (відсутність нових елементів та істотних корективів у порядку денному);
– відсутність нових ідей та проектів у зовнішній політиці;
– відсутність нових політичних ініціатив щодо прискорення реалізації Мінських домовленостей, розширення кола учасників перемовин, створення нових механізмів контролю над виконанням зобов’язань;
– зростання невдоволення у відносинах між Україною та західними партнерами, яке зумовлює часткове ігнорування, часткове зовнішнє втручання в управління країною;
– втрата ініціативи та руху в напрямку зовнішньополітичного курсу партнерів, що створюють певні ризики для національних інтересів, зокрема прагнення партнерів України вести переговори з Російською Федерацією стосовно нормалізації відносин без урахування позиції України або за її рахунок (прикладом слугує зустріч «Нормандської четвірки» у Берліні 20 жовтня 2016 року без підписання жодного документа за її наслідками. «У підсумку Україна, Європа і світ отримали продовження і, на жаль, загострення конфлікту на континенті і глобального конфлікту» – прокоментував рішення «Нормандської четвірки» про дорожню карту щодо Донбасу екс-представник України в політичній підгрупі Тристоронньої контактної групи з мирного врегулювання ситуації на Сході України Роман Безсмертний);
– розчарування та втрата довіри до дій української влади міжнародними фінансовими структурами, великого глобального бізнесу (основними контрагентами українського уряду залишаються міжнародні фінансові інститути (МВФ, ЄБРР), що мають чіткі критерії надання кредитних ресурсів та інструменти контролю за їх використанням);
– криза довіри громадян до всіх органів влади (політична еліта після зміни влади в 2014 році не виправдала отриманий кредит довіри. Діяльність керівників держави оцінюється населенням країни вкрай критично і негативно, що може викликати загострення суспільно-політичної ситуації і протестних настроїв).
Наслідки кризи в Україні триватимуть до того моменту, допоки не будуть спочатку публічно усвідомлені причини цієї кризи більшістю правлячого класу, допоки політики, хоча б під тиском суспільства і Заходу, не почнуть змінювати існуючу систему, проводити реформи, а ті, хто дійсно призвів до цієї кризи, не будуть усунуті від влади.
Разом з тим, на думку теоретиків політичних наук, політична криза має також позитивні сторони: нове співвідношення сил та інтересів, що стане поштовхом для початку для нового етапу суспільного розвитку.
ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ. Сьогодні гостро стоїть проблема переосмислення власної історії, причин поразок і перемог, втрат і досягнень. Виникає потреба пошуку нової моделі національного розвитку, визначення пріоритетів і стратегій держави на найближче майбутнє. Це можливо зробити лише в контексті світових процесів, ураховуючи історичний досвід як України, так і інших країн.
Політична система України впродовж незалежності перебуває в нестабільному стані, науковці її називають перехідною від радянської до демократичної, що дає підстави говорити про системну політичну кризу в країні.
Нинішня політична криза в Україні є лише зовнішнім виявом глибокої системної кризи, яку сьогодні переживає держава, не реформована з часів розпаду колишнього СРСР.
Відсутність політичної волі до реального реформування, нагромадження помилок та прорахунків, починаючи з 1990-х років, спричинили кризову ситуацію в державі, що тягнеться до сьогодні та заважає становленню держави як сильного суб’єкта на міжнародній арені.
Беручи до уваги викладене вище, можна стверджувати, що політична криза в Україні в 2013–2014 років зрушила з місця трансформаційні процеси в суспільстві. Громадяни України почали усвідомлювати, що влада та суспільство – це не дві протилежні сили, а взаємозалежні системи, які не можуть існувати одна без одної. На жаль, подальші події показали слабкість процесів, що відбуваються, та надзвичайну здатність пострадянської системи до самовідтворення. Тому існує нагальна потреба подальших досліджень у цій галузі, аналізу кризової ситуації та розроблення дієвих антикризових механізмів взаємодії громадянського суспільства та влади для встановлення взаємовідносин з чіткими правилами гри для всіх учасників процесу та розбудови сильної країни, у якій мріє жити кожен громадянин. Особливо важливим є використання антикризових механізмів у виборчому процесі.
Дослідження політичної кризи в Україні нині є дуже актуальним. Криза виявляє всі огріхи в роботі державних механізмів і показує, що публічне управління потребує перезавантаження.
Головні причини політичної кризи публічного управління не усунуті і вони й далі руйнують країну. Подолати цю кризу можна тільки за умови антикризового управління.
Ключовими функціями антикризового публічного управління повинно бути запобігання кризовим явищам, їх дослідження і вироблення заходів до їх подолання. З цією метою слід об’єднати зусилля науковців для аналізу інформаційних потоків, пов’язаних із виникненням криз та їх подоланням.
Одним із результатів цієї роботи повинен стати вибір стратегії забезпечення безпеки країни у широкому розумінні, що спирається на наукову основу та об’єктивну оцінку потенціалу України.
Щоб досягти якісних змін, на нашу думку, варто:
– розробити державну антикризову стратегію розвитку України;
– розробити антикризову програму оперативного реагування;
– впровадити в життя оптимальні процедури пошуку і узгодженого прийняття управлінських рішень на всіх рівнях;
– розробити концепцію кризостійкості держави з метою запобігання, протистояння та захисту від криз, викликів внутрішнього і зовнішнього середовища, надання можливості до самозбереження шляхом прогнозування, подолання кризових явищ та трансформації кризових загроз у нові можливості;
– удосконалити виборче законодавство шляхом ухвалення Виборчого кодексу, що став би інструментом захисту народного та державного суверенітету, який забезпечується лише справжніми виборами як єдиним легітимним інститутом формування влади і в центрі, і на місцях;
– передбачити реальні можливості корегування помилок;
– запровадити прогресивні зміни для покращення життя населення;
– забезпечити в правовому полі діяльність органів державної влади і управління, встановити демократичну процедуру законотворчості, дію всіх державних органів у рамках і на основі закону, дотримуватися правових процедур вирішення спорів;
– провести глибокий аналіз, прогноз та моделювання існуючої соціально-економічної ситуації;
– налагодити максимально тісний взаємозв’язок між органами публічної влади та громадянським суспільством не лише з метою подолання існуючих криз, а й з метою запобігання кризовим явищам;
– створити програми реального підйому економіки, визначити суспільно значущі перспективні цілі;
– створити належне інформаційно-комунікаційне забезпечення між інституціями громадянського суспільства та органами публічної влади з метою роз’яснення змісту державної політики щодо державно-управлінських реформ.
Таким чином, для України необхідною умовою успішного виходу з кризи є наявність власної стратегії антикризового управління, орієнтованої на мінімізацію політичних, економічних, соціально-етичних та інших втрат, які при цьому неминучі. Тому дослідження антикризового менеджменту в публічному управлінні є досить актуальним і потребує поглибленого вивчення та розвитку, що буде предметом наших подальших наукових досліджень.
